Ішлося там про загибель 19-річного хлопця, який зламав двері підстанції, аби вирвати шматок алюмінієвого дроту. Загинув від смертельного удару електрострумом. А вирушив на «справу» за командою своєї компанії, «коли закінчилося пиво й гроші». Тобто товариші по чарці думали: виламають шматок алюмінію, здадуть у пункт прийому металобрухту і продовжать... святкувати. А замість цього на кілька годин половина будинків міста Антрацита були знеструмлені. Людина загинула.
В іншій інформації, що її того самого дня надіслав відділ зв’язків із громадськістю УМВС у Луганській області, йшлося про алчевських міліціонерів, котрі затримали двох чоловіків із завантаженим велосипедом. Підійшовши до них, міліціонери побачили, що із сумки стирчать металеві предмети, в яких угадувалися вироби, про розкрадання котрих неодноразово повідомляло керівництво залізниці, — металеві костилі, призначені для кріплення залізничних рейок до дерев’яних шпал та брусів, і металеві прокладки.
Розкрадачами виявилися 32-річний раніше судимий за крадіжку та 22-річний хлопець. Обидва працюють на одному з підприємств міста. Обидва усвідомлювали, що через свою крадіжку наражають на небезпеку життя інших людей. Адже за відсутності кріплення рейок можлива реальна загроза сходження залізничного потяга з рейок, що може спричинити людські жертви та порушення роботи відтинка залізниці. Але чоловіки не посоромилися так «заробляти».
Чому ж цей сюжет залишається класичним для нас? Бо досить зняти з полиці томик Антона Чехова й перечитати оповідання «Зловмисник». «Хіба ти не розумієш, дурна голово, до чого призводить те викручування? Якби не дивився сторож, то поїзд міг би зійти з рейок, людей би побило! Ти людей убив би!» — каже судовий слідчий «маленькому, надзвичайно худому чоловічкові у строкатій сорочці й латаних штанях». Розповідь датована 1885 роком. Тобто минуло 127 років. І знову «залізничний сторож Іван Семенович Акінфов, проходячи вранці колією, на сто сорок першій версті застав тебе за відкручуванням гайки, якою рейки прикріплюються до шпал»?
Важко уявити подібні інформації на сторінках, скажімо, корейських газет. А ось корейські електрички Хюндай уже з’явилися на наших дорогах, із яких витягують костилі місцеві жителі. Корейською технікою в наших магазинах торгують продавщиці з ображеним поглядом громадян колишньої «країни, що займала шосту частину земної суші». І внутрішньо опираються новому статусу, не хочуть наші люди коритися своїй долі й прислужувати тим, хто спроможний купити товар. І не народжується на наших просторах власний О. Генрі, аби створити чарівну сагу про трудівниць прилавка, на кшталт «Палаючого світильника». Хто їм пояснить, чому і навіщо потрібно важко і багато працювати? Від таких запитань болить голова.
