«Шиють і співають». — «А мати?» — «Порють та плачуть…»
Влучно підмітив наш народ, що буває, коли за якусь відповідальну роботу беруться ті, хто погано знається на ній. Надто таку відповідальну, як депутатська. Тим часом кількість охочих здобути омріяний мандат на цьогорічних виборах 28 жовтня зростає з геометричною прогресією. Кажуть, що в окремих мажоритарних округах на одне депутатське місце вже висунулося майже 30 претендентів.
Наплив у депутатську рать людей, хоч і відомих, та переважно дуже далеких у своїй нинішній діяльності від рутинної законодавчої роботи, вже починає трохи лякати. Співаки, актори, танцюристи, спортсмени та романісти під партійними брендами і без них надто легко погоджуються взятися за невідому допоки, а тому таку, що здається легкою, як помах крила, справу.
У загальній масі цей рух віддалено нагадує трохи забуті тенденції радянської доби, за якої нас переконували, що кожна куховарка зможе керувати державою. А балтійський матрос із відомого колись фільму про революцію «Ми із Кронштадта», вперше побачивши в Зимовому палаці скульптуру Венери Мілоської, всерйоз намагався з’ясувати у своїх соратників, хто з них щойно «у баби руку відірвав»…
Певна річ, парламент будь-якої країни має відображати думки і сподівання якомога більшої кількості прошарків суспільства з тієї простої причини, що покликаний створювати законодавче поле для всіх. Та не повинен при цьому переходити межу розумного.
Відомо, що в історії європейського парламентаризму найоригінальнішою представницею своєї професії у вищому законодавчому органі держави стала популярна італійська порнозірка, шокуюче вбрання якої на засіданнях істотно заважало тамтешньому спікерові перевести увагу парламентаріїв з її бюста на проблеми боротьби із сицилійською мафією.
Утім, Чичоліна й не приховувала, що не налаштована на серйозну роботу, а відразу після виборів заявила, що просто хоче похизуватися перед конкурентками, мовляв, ось як її любить італійське чоловіцтво.
Коли вже оприлюднять передвиборні програми наших претендентів на цьогорічний депутатський мандат, можливо, і ми дізнаємося більше про їхні бонапартівські плани. Та допоки суспільство приміряє депутатську тогу до численних кандидатів від мистецтва, спорту, кіно, театру й літератури і здебільшого скрушно хитає головою, немов та мати, якій звично доводиться залагоджувати доньчині гріхи. Може, вони піддалися згубній думці, що народний депутат — це не професійна робота, а щось схоже на почесне звання, хобі або перепустку до раю? Або позаздрили, що дехто з їхніх колег під час свого депутатства як посадова особа найвищого рангу держслужби примудрився упродовж чотирьох років на кошти нас, платників податків, гастролювати з концертами та видавати десятки власних дисків? А інші замалим не половину депутатського строку перебували у закордонних відрядженнях, де влаштовували не лише державні, а скорше бізнесово-приватні справи. Ще хтось без відриву від парламентського «виробництва» здобував «за державним замовленням» другу, а то й третю престижну освіту, видав і яскраво презентував свої нові книжки.
То, можливо, час замислитися: чи не занадто дорого країні обходиться утримання мандатників, які замість законодавчих справ у робочий час співають чи грають на якомусь інструменті з естради, влучно кидають м’яч у кільце, виконують роль короля Ліра або тішать глядача в комедії?
