Далеко не всі люди, для яких українська мова є рідною, спілкуються нею постійно
До кінця світу з точною датою за декаду до Новоріччя деякі українці завзято готуються в міру своєї заможності: хтось і про спеціальний бункер подбав, а хтось зносить сіль, свічки, їстівні припаси і все інше, нібито потрібне для такого випадку, до льоху чи й свіжовикопаної землянки: щоб врятувати себе для майбутнього і як представника нації.
Але знайшлися диваки, добровольці з Руху «Простір свободи», котрі в такий відповідальний час пропонують нам подивитися в дзеркало з парадоксальною назвою «Становище української мови в Україні в 2012 році». Впізнати й себе особисто у цьому гуртовому портреті національної спільноти просто: аналітичний огляд легко знайти в Інтернеті. Як і нескладно доброчинно роздрукувати його для тих, кого Світова павутина ще не обплутала.
«Ти зрадив легко — як дихнув…»
Чому ж ми такі, українці, і за цим аналітичним оглядом — з неповноцінним єством навіть на рідній землі? Бо хто тільки не викорінював нашу сутність за кілька століть поневолень? Та пояснюючи найдивніше чи не для всіх народів світу — що в нас «далеко не всі люди, для яких українська мова є рідною, спілкуються нею постійно», — ще кілька століть посилатимемось на вагомі причини минувшини, додаючи до них і сьогоденні: «державний статус української мови не гарантує на практиці українцям спілкування у власній державі своєю мовою на роботі чи в навчальному закладі».
А чи гарантує це кожен з нас сам собі, навіть попри трагічну історію предків та чималу когорту відвертих і замаскованих антипатріотів у керівних державних кріслах різних рівнів нині?
Ніхто ж не наказує укорочувати вжиток рідної мови на роботі чи у виші, щоразу вистрибуючи, як Пилип з конопель, у російську, якщо нею тільки чхнуть начальник, деякі колеги, викладачі, однокурсники, котрі й не намагаються опанувати нашу, яка в Україні — по праву державна й законодавчо.
Ніхто не примушує переважно зрікатися рідної мови українок, які виходять заміж за росіян чи російськомовних не десь за кордоном, а у Вітчизні, та ще й з дітьми нею не розмовляти.
А чому треба ігнорувати свою мову, спілкуючись із такими друзями, сусідами чи знайомими, котрі в Україні живуть по кілька десятиліть чи й тут народилися? Одна моя знайома пояснює це так: ну не можуть вони опанувати українську! За кордоном, коли доглядають немічних іноземців, елементарна розмовна італійська, іспанська, грецька їм до снаги, а от українська… І продовжує дружити й приятелювати з ними російською, бо перейти на рідну українську — каже, неприродно, та й, мовляв, це ж і мовна практика, яка в пригоді, коли приїздять у гості москвичі чи петербуржці…
Якщо не лише апелювати до століть поневолення, а й згадувати людей, котрі за українство, за національну гідність ішли на смерть, на багаторічні муки й страждання, хоч могли будувати кар’єри й жити без особливих турбот, то стає моторошно. Бо про скількох із нас із цього приводу, за безліччю буденних ситуацій, у яких про відвагу та мужність не йдеться, можна сказати словами пісні: «Ти зрадив легко — як дихнув»…
Так само легко зрадила українців і держава: так званим «толерантним» Законом «Про засади державної мовної політики», породженим багатоповерховим беззаконням. «Уже за лічені місяці, що минули з часу ухвалення законопроекту, — резюмує аналітичний огляд волонтерів «Простору свободи» «Становище української мови в Україні в 2012 році», — відчуваються його згубні наслідки — створення мовної мішанини в навчальних закладах, стрімка русифікація українських шкіл та садочків у деяких регіонах, скасування в ліцензіях телерадіоорганізацій графи «мова, якою здійснюється мовлення», поява теле- та радіореклами російською мовою і стрімке зростання її частки в ефірі, переслідування виробників товарів та послуг за те, що вони використовують в роботі державну мову, але не використовують «регіональну» російську тощо.
Ці негативні процеси надалі лише наростатимуть і поглиблюватимуться. Єдиний шанс захистити не лише український мовно-культурний простір, а й цілісність Української держави — в законодавчому чи судовому порядку якнайшвидше визнати Закон «Про засади державної мовної політики» нечинним».
От би так: раз на рік написати диктант з української мови, а розмовляти нею — постійно. Фото Володимира ЗAЇКИ
Кожен сам собі волонтер
За власними спостереженнями про наслідки цього антиукраїнського закону. Десь за кілька тижнів після його прийняття я розмовляла, зовсім з іншого приводу, з уродженцем Москви, який вже досить давно став киянином: цікавилася в нього про дещо українською мовою, він розповідав на мій диктофон російською. І раптом чоловік зауважив: «Двадцять років тому я дуже сперечався щодо державності лише української, а тепер за це обома руками. У Білорусі, де мені теж доводилося жити, державною має бути лише білоруська, в Україні — українська, а російську в обох цих країнах не ображає ніхто». І він не єдиний з-поміж наших росіян, хто вважає саме так.
Та інакше надихнув цей закон одного зі столичних чиновників. Він, український держслужбовець, не лише давав інтерв’ю журналістці недержавною мовою, а ще й нею запропонував формулювати йому запитання, бо українською, мовляв, не розуміє.
«Зачем вы политизируете этот вопрос? Это же искусство, и неважно, на каком языке о нем рассуждать», — «дала відсіч» молода методистка столичного закладу двом киянам, коли ті запитали, чому вона веде засідання музичного клубу російською мовою, і залишили його, почувши таке пояснення.
На передгастрольній прес-конференції в Полтаві, яку представники хорошого українського театру з Білої Церкви чомусь теж проводили російською, а місцеві журналісти цією самою мовою їх розпитували, на єдине запитання українською про те, якою мовою їхні вистави, журналістка найперше почула: «Мы не разделяем людей по языковому принципу».
Доктора історичних наук Ладу Рослицьку, українку з Канади, у столичному ресторані «Танукі» обізвали расисткою через те, що просила його працівників розмовляти з нею українською, бо російську знає погано. Директорка Руху «Не будь байдужим!» Оксана Левкова, від якої ми дізналися про цей випадок, прокоментувала, що він — один із багатьох «порушень, які вже три роки поспіль фіксує наша громадська організація. На жаль, тепер, коли російськомовні громадяни (в цьому разі — обслуговуючий персонал) знають про існування нового мовного закону, вони своїми діями демонструють давнє українське правило: «Клієнт завжди має рацію. Лише якщо він російськомовний». Раніше ми боролися з цим адміністративними методами: «руками» управлінь у справах захисту прав споживачів стягували штрафи з таких кафе-барів-ресторанів. А тепер доводиться лише соромити заклади за нетолерантність».
А це — наше люстро
«Шкільна освіта залишається одним із найпотужніших чинників утвердження української мови в нашій державі. Однак у 2011/12 навчальному році вперше за роки незалежності України зафіксовано зменшення кількості учнів, що здобували освіту українською мовою. Досі вона невпинно зростала, попри політичні та кадрові ротації в органах влади чи зміни в законодавстві».
«Якщо до кінця 2012 року нічого не зміниться, то може вперше скластися ситуація, коли навіть серед виданих в Україні книжок (без урахування значно більших обсягів імпорту) українською мовою буде надруковано менш ніж половина».
«Із загальної кількості пісень, що лунали в прайм-тайм на провідних радіостанціях, пісні українською мовою становили 3,4% (торік — 4,6%). Водночас пісні російською мовою становили 59,6% загальної кількості (торік — 55,5%)».
«У закладах харчування та торгівлі моніторинг здійснювався за трьома критеріями: наявність вивіски українською мовою, наявність меню українською мовою, а також фіксація, якою мовою спілкуються працівники з українськомовними клієнтами. Волонтери під час відвідування зазначених закладів спілкувалися з персоналом виключно українською мовою.
Ситуація з правом громадян України на отримання послуг рідною й при цьому державною мовою залишається дуже поганою».
«Незважаючи на внесення в українське законодавство в 2011—2012 роках змін, спрямованих на заохочення прокату в Україні іноземних фільмів російською мовою замість української, в легальному кінопрокаті домінують фільми, озвучені, дубльовані чи субтитровані українською мовою».
Та «стійкість національного кіноринку до русифікаторських ініціатив влади пояснюється одразу кількома чинниками. Головними серед них є позиція провідних світових компаній, що розглядають Україну як окремий кіноринок із власною мовою, зацікавленість української кіноіндустрії в українськомовному дубляжі, гостра реакція громадськості, культурної еліти та медіа на будь-які атаки на українську мову в кінопрокаті, окремі положення податкового та митного законодавства, а також поміркована позиція Мінкультури і Держкіно в цьому питанні.
Однак загроза русифікації кіноринку залишається дуже серйозною, особливо з огляду на вилучення в 2012 році із Закону «Про кінематографію» норм, які надійно захищали кінопрокат від цієї загрози».
Є кому стати на прю
Але є кому, дякувати Богові, стати на прю проти цих загроз: портал «Гуртом», запущений на Різдво 2007 року, об’єднав ентузіастів, котрі, зокрема, озвучують українською найкращі кінострічки світу, оцифровують українськомовні видання та українізують комп’ютерні ігри. «Команда користувачів «Гуртом» акумулювала у вільному доступі найбільшу в світі колекцію аудіодоріжок до фільмів українською. Станом на серпень 2012 року щоденна відвідуваність сайту — майже 11 000 осіб. Мова інтерфейсу порталу — українська».
«Мало лише ходити і казати «Я українець!», кожен може і має щось зробити корисне для інших, — вважає гуртомівець Василь Мартюк. — Коли держава і приватні компанії нічого не роблять, щось робити мають люди».
Але перш ніж планувати свої конкретні справи для України і в інших сферах, щоб вони були результативними, як і в гуртомівців у кіногалузі, декому пора відчути себе українцем. Не проковтувати щоразу, коли нехтують твоєю українською мовою в Україні. А ще важливіше — нарешті збагнути, наскільки це патологічно: не розмовляти рідною мовою з власної волі. А в кращому разі покладатися на молодь, від якої дедалі частіше чути вишукану українську на вулицях. Може, щось змінить на краще вона…
