Андрій ЧИРВА для «Урядового кур’єра»
Вранішня кава. Каламутний погляд на телеекран, що передає новини. Юна піаністка (якщо не плутаю, вона вихованка школи мистецтв у Білій Церкві) зняла з клавішів пальці, піднялася поволі, ніби виринаючи зі сну, підвела очі й почула запитання кореспондента: «А хто з композиторів тобі до вподоби найбільше?» — «Шопен». — «Чому, коли не секрет?» — «Тому що ти ніби розчиняєшся у його музиці, перестаєш існувати. Немає нічого — тільки ти, Шопен, і між вами рояль».
Рештки дрімотного настрою як рукою зняло. Прекрасно! Не вслухався у гру дівчинки, а от її філософія!.. Навіть припустився блюзнірської думки, що таку відповідь, підказану дорослими, вона виписала на папірець і зазубрила. Але сам себе призвав до совісті: нещирість дітей одразу помітна. А тут струменіла суцільна простота і природність.
Мова моя, одначе, не про необхідність шукати і підтримувати юні таланти. Кажуть мудреці: так само, як деревце здатне пробити асфальт, так і істинний Божий дар обов’язково проклюнеться. Тому кілька слів… Як це точно назвати? Про наслідки роботи? Якось сухо, формально звучить… Може, про насолоду від улюбленого заняття? О, це вже краще.
Юна піаністка, хотіла того чи ні, зачепила просто вражаючий психологічний пласт. А саме — «розчинення» особистості в її занятті. Це може бути що завгодно: від виточки хитромудрої деталі на токарному верстаті до «зняття» копії краєвиду художником. Не так важливо, що робиш… Адже так?
Добре розумію, що кажу про дуже немодні нині речі. Яка психологічна насолода від роботи, коли її може викликати лише товщина переданого тобі конверта! У що закликають поринати: в оцю набридлу, немов осінні дощі, рутину! Якими результатами пишатися, коли все одно шеф плямкатиме губами від невдоволення! Впізнаєте нинішні настрої?
Мабуть, талановита дівчинка-піаністка не сподобила б на ці емоційні рядки, аби не ще одна зачіпка. Зустрічався нещодавно з дуже досвідченим співробітником КБ «Південне». І він повідомив про зміну поколінь у славному інтелектуальному центрі. Однак це літнього чоловіка зовсім не радує. Він навіть остерігається серйозних проколів.
Чому? Послухайте слова бувалого конструктора: «Колись кожен працював над своїм вузьким завданням. Важко. Мозок від напруги, здається, плавився. Але ось, результат отримано! І тоді тебе проймає нічим не замінне відчуття — кайф від роботи… Нинішні молоді конструктори та інженери на перше місце поставили власний зиск та благополуччя, тому їхня мова про те, куди б переметнутися. Бо «тут нічого не висидиш».
Коли і чому в нас збилися приціли? Як ми могли розтринькати саму душу власних занять? Яким чином, через які методи повернутися до істинних емоцій від зробленого своїми руками та мозком?
