Доктор історичних наук Сергій ПОСОХОВ
Науковцеві, винахіднику, громадському діячеві Василеві Назаровичу Каразіну 10 лютого виповнюється 240 років із дня народження. Сучасники і дослідники його життя називали і називають Каразіна «українським Ломоносовим». Він залишив після себе багато праць у різних галузях знань, особливо цінними були його відкриття та винаходи в харчовій промисловості, метеорології й хімії.
Але головною справою життя славетного освітянина стало створення Харківського університету, названого наприкінці ХХ століття його ім’ям. До речі, це був чи не єдиний приклад в Україні, та й у всьому світі таких набереться небагато, коли університет названо не на честь монарха чи високої політичної фігури, а на честь ініціатора його створення.
Харківський університет названо ім’ям людини, чиї енергія й розум матеріалізувалися в унікальному науково-навчальному комплексі, з яким пов’язані не лише долі трьох лауреатів Нобелівської премії, десятків лауреатів Ленінської премії, а й долі понад 300 академіків і членів-кореспондентів різних академій наук світу, видатних громадських і політичних діячів, письменників, митців.
Створення університету відбувалася з натугою: з весни 1802-го до зими 1805 року. Але відкривати своє дітище Василеві Каразіну не судилося. Тоді у нього й вирвалися слова: «Я тішусь тим, щоб принести колись, може, уже не раніше, як після моєї смерті, користь дорогій моїй Вітчизні. І тоді сподіваюся бути виправданим».
Як вдалося втілити в життя ідею, якою надихався Василь Каразін протягом усього свого непростого життя, розповідає декан історичного факультету Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна професор Сергій ПОСОХОВ.
— Сергію Івановичу, ідея відкриття університету в Україні була на той час не новою. Її проголошувало сумське дворянство в 1767 році, тобто ще до народження Василя Каразіна. Потім про це заговорили у 1784 році в Катеринославі й у 1786-му в Чернігові. Прикметно, що серед міст, де мали б заснувати університет, називали Київ і Полтаву. Як він з’явився в Харкові?
— Відомо до десяти проектів та пропозицій створення університету на українських землях. Врешті-решт реалізувався східний проект. І це має пояснення. У Харкові з 1726 року існував колегіум — другий за значенням навчальний заклад на українських землях Російської імперії. А щоб університет почав функціонувати, потрібні не лише будівлі чи професори, а й студенти. Так-от, певна кількість студентів старших класів колегіуму перейшла вчитися в університет.
Крім того, народні училища і гуртки створювали духовні передумови для успішного заснування університету. Але й цього було недостатньо. Крім людських і матеріальних ресурсів, потрібен був поштовх. І такий поштовх пов’язують із Василем Назаровичем Каразіним. Як сказав один з його біографів, якби не було Каразіна, не було такого сплеску його емоцій, не було стільки пожертв суспільства, то, мабуть, не було б і університету. Бо Василь Каразін, який на той час був наближений до імператора Олександра I, зумів переконати царя, що в Харкові є люди, які готові надавати гроші на створення закладу нового типу.
Справді, місцеві дворяни, попри такі складнощі, як війна з Наполеоном, зібрали майже 600 тисяч рублів. І університет у Харкові з’явився саме завдяки тому, що Каразін зумів поєднати місцеву ініціативу з державними планами розвитку університетської освіти.
— Хто найбільше підтримував Василя Каразіна в його починанні, хто були його соратники і як вплинув на створення першого в Україні університету Григорій Сковорода?
— Ідею створення університету Василь Каразін почав обговорювати з місцевим священиком отцем Василем (Фотієвим). Потім він знайшов підтримку місцевих дворян. Йому багато допомагали професори, зокрема Ризький і Тимковський.
А з Григорієм Савичем пов’язують ім’я Василя Каразіна у тому сенсі, що є згадка, як Сковорода бував у Кручику і навіть особисто був знайомим із батьком Василя Назаровича Назаром Олександровичем. Дехто навіть вважає, що епітафію на могилі Каразіна-старшого написав саме Григорій Савич.
Також Сковороду згадують у тому контексті, що його ідеї спонукали суспільство до того, щоб більше уваги приділяти освіті. І це, безумовно, мало певний вплив на зародження ідеї Василя Каразіна зробити Слобідський університет незалежним, подібним до вільних університетів Великої Британії та США. Виступаючи із промовою перед місцевим дворянством, Каразін сказав: «Милостивые государи! Я смею думать, что губерния наша предназначена разлить вокруг себя чувство изящности и просвещения. Она может быть для России то, что древние Афины для Греции».
Пам’ятник Василеві Каразіну роботи скульптора І. І. Андреолетті. Фото автора
— Чи були у нього супротивники, і що то за історія з розтратою університетських грошей, яка змусила вченого зійти з дистанції майже на завершенні шляху до мрії?
— Грандіозні задуми Василя Каразіна, а часом і надмірна самовпевненість, відірваність від реальних можливостей та інші риси його характеру породжували сутички з окремими особами, причетними до університетської реформи. Перший попечитель навчального округу граф Северин Потоцький на той час поїхав до Відня, де помирав його батько, і своїм розпорядженням надав Каразіну статус головної дійової особи у цій справі. Василь Назарович із його палким темпераментом і бажанням створити університет дрібницям не приділяв великої уваги. Особливо це стосувалося звітів, витрат коштів, що й призвело до виходу в 1804 році царського указу, де Каразіна звинувачено в розтраті університетських грошей без усякого дозволу на те начальства. Насамперед йому ставили в провину придбання цінної колекції естампів і картин в історика і бібліографа Аделунга, оплату праці ремісників, виписаних ним із Німеччини, замість придбання потрібних стільців та інвентарю.
Якщо тепер, через 240 років, подивитися на ці дії Каразіна, вони стають зрозумілими зі стратегічних міркувань. Адже він вважав, що університет має стати центром не лише науки, а й мистецтва. Однак тоді його не зрозуміли, і за півроку до відкриття університету Каразіна було усунено з посади. Хоч усе найголовніше на той час він уже виконав. Не тільки, образно кажучи, було закладено фундамент, а й зведено мури майбутнього університету.
Усе інше завершували без Каразіна, але з урахуванням планів і проектів, розроблених за його найактивнішої участі. Самого Каразіна навіть не запросили на урочисте відкриття найбільшої мрії його життя, і він страшенно переживав з цього приводу.
І тут хочу провести паралель. Сьогодні Берлінський університет названо ім’ям братів Гумбольдтів. Зокрема Вільгельма фон Гумбольдта вважають засновником цього університету, і його доля у чомусь схожа з каразінською.
— Біля центрального входу в університет стоїть пам’ятник В. Н. Каразіну. Яка історія монумента, і чи це єдине місце, де увічнено пам’ять науковця?
— Історія цього пам’ятника дуже цікава. Гроші на нього почали збирати ще в 70-ті роки ХІХ століття за ініціативи відомого письменника Григорія Данилевського всією громадою. Якщо подивитися місцеві газети того періоду, в них навіть була спеціальна колонка, в якій повідомляли, хто і скільки грошей на цей пам’ятник здавав. Зазначу, що Василя Каразіна вважали непересічною особистістю і його заслуги у створенні університету в Харкові не ставили під сумнів ще за його життя. А після смерті, ясна річ, виникла потреба увіковічнити його пам’ять.
Було кілька варіантів проекту пам’ятника, які збереглися в центральному архіві міста до наших днів, проте підібрали проект скульптора Андреолетті. За цим проектом скульптуру з бронзи відлито в Петербурзі в 1904 році. Але встановили її лише 1907-го. Він з’явився на тому місці, де нині стоїть пам’ятник Тарасові Шевченку.
Після того, як утвердилася радянська влада і на Каразіна стали дивитись як на представника дворянства, а зовнішній вигляд скульптури, вочевидь, не нагадував робітника, виникли думки зруйнувати пам’ятник. Та вирішили його зняти й заховати.
Однак університетська громадськість домоглася встановлення пам’ятника Каразінові біля вишу на вулиці Університетській. Там він стояв до кінця 50-х років минулого століття, а потім «переїхав» на площу, перед університетом. Трохи раніше з’явилися перші книжки про Василя Каразіна Антона Слюсарського, який фактично й почав реабілітувати його ім’я в радянський час.
Однак пам’ятник перенесли до центрального входу, де він розташований нині, лише до 200-річчя університету, яке відзначали у листопаді 2004-го — січні 2005 року.
Також погруддям вшановано пам’ять Василя Каразіна в селі Кручик, де він народився. Слід згадати й про його могилу в Миколаєві, де служив його син, і де помер сам Василь Назарович. Там розташований склеп, який неодноразово реставрував наш університет.
— Як відзначатимете нинішню річницю засновника університету?
— У нас на Слобожанщині постать Василя Каразіна, який є не лише символом університету, а й освіти загалом, ставимо дуже високо. Проводили навіть опитування краян щодо видатних діячів регіону, і більшість людей називали його великою історичною постаттю. Але не можна сказати, що вже все зроблено, щоб і на всеукраїнському просторі ім’я Василя Каразіна стало більш відоме. Плануємо перевидати праці Василя Назаровича й опублікувати нові документи про нього, які займуть, очевидно, три томи. Крім того, ми зробимо його праці доступними для широкого загалу — з коментарями і передмовами, щоб читач міг у них розібратися, оскільки всі вони написані мовою ХІХ століття, коли був час іншої науки й інших ідеалів.
Знаю, що вже є рішення про виготовлення ювілейної марки і конверта. Також проведемо традиційні Каразінські читання, які в цьому році набудуть особливо урочистої форми.
Світлана ГАЛАУР, «Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
