Виконавчий директор Українського наукового клубу Наталія ШУЛЬГА
Одним з чинників, який стримує формування майбутньої наукової еліти в Україні, є те, що в нашій державі освіта, наука та технології існують у різних площинах. Тому, наполягають в Українському науковому клубі, ключовим моментом реформування має стати нова концепція розвитку та новий термін — «наукова сфера», котра включає в себе ці три складові. Що передбачає, зокрема, й функціонування дослідницьких університетів. Про це, так само як і про зміст нинішніх дискусій щодо реформування української освіти й науки, ми розмовляємо з науковцем Наталією ШУЛЬГОЮ.
— Пані Наталю, про запровадження дослідницьких університетів в Україні йдеться давно. Нині такий статус надали, здається, вже 14 вишам. Чи відповідають вони справжнім критеріям дослідницького університету?
— Проблема полягає в тому, що майже вся структура управління сучасного університету в Україні не передбачає присутності досліджень. Якщо, наприклад, в дослідженнях з математики чи теоретичної фізики ще можна, умовно кажучи, обійтися комп’ютерами та талановитими професорами й студентами, то в інших галузях, особливо в природничих науках, організація досліджень потребує певних зусиль. Потрібні не лише приміщення й інфраструктура, а й дороге обладнання та штат, котрий його обслуговуватиме.
Нині для створення такої системи немає законодавчого підгрунтя. Навіть якщо ректор дуже хоче мати в своєму університеті передові дослідження, офіційно він не може цього зробити: з точки зору міністерства це є порушенням, котре спровокує штрафи. До слова: навіть поїздки науковців на міжнародні конференції досі розглядаються як нецільове використання коштів.
Але якщо є державна стратегія розвитку інноваційної економіки та освіти світового рівня, вона повинна мати в собі дослідницький компонент. Проте досі ці проблеми не розв’язані ні в дусі, ні в букві закону.
Видимість дискусії
— Враховуючи те, що стан речей не змінюється, можливо, ця застиглість на мертвій точці є зручною для потенційних учасників процесу?
— Видається, що так. Скажімо, спроби ухвалити закон про вищу освіту, який би передбачав дослідження високого рівня в університетах, блокуються саме тому, що немає порозуміння між Академією наук та освітньою сферою. І тут виникає логічне запитання: чому за всі роки, коли триває ця дискусія, не можна подолати суперечності між ними? Виходить, що це всіх влаштовує. Тобто зберігається такий собі статус-кво: НАН намагається не втратити свої права та привілеї, а університети, можливо, вважають, що в них і так усе непогано, і цей додаток у вигляді дослідницьких інституцій не є таким уже й першочерговим.
Тобто суспільство на рівні наукового середовища не готове до тих змін, котрі насправді є стратегічними для того, щоб в Україні залишилася й поліпшувалася вища освіта. Аби ми, зрештою, були інтегровані в світовий науковий та освітній простір, про який усі говорять, але ніхто не береться розв’язувати нагальні проблеми.
— Отже, в Україні існує лише видимість дискусії, оскільки реальних змін вона не зумовлює?
— Останніми роками цей процес імітації діяльності досяг великого розмаху. Якщо раніше було десь 50 на 50 — половина тих, хто причетний до сфери освіти й науки, справді пробувала щось робити, водночас коли інша лише вела нескінченні дискусії, то нині тільки 10% — з величезним скрипом — намагаються ініціювати зміни.
Наприклад, я вважаю величезним досягненням рішення про відміну тендерів у тих випадках, коли дослідницькі проекти вже виграні за конкурсом. Раніше ще треба було пройти процедуру тендера на замовлення виконання вже виграних у конкурсі проектів. Тобто, вже вигравши конкурс, учені мали пройти ще й другий псевдоконкурс під назвою тендер, що був від початку й до кінця сфальсифікованим. Слід було домовитися з кимось, хто би на бланках своїх інституцій, завірених мокрими печатками та підписами, запропонував би явно гірші умови й менші кошти. З погляду здорового глузду зрозуміти таку процедуру неможливо, але в реальності вона вимагала від дослідників згоду на неетичну поведінку.
Крім того, результатом зусиль тих 10% небайдужих є й відкриття державної ключової лабораторії, котра успішно виконує свої основні завдання — дослідження на світовому рівні, навчання наступного покоління дослідників, співпраця з вищою школою.
Але знову-таки це питання висить у повітрі. На найвищому рівні почалися такі розмови: «Ну, добре, за рік ви, здається, зробили щось, ще рік попрацюєте, та й завершуватимемо». І це тоді, коли ми пропонували за 10 років заснувати 10 ключових лабораторій у пріоритетних галузях досліджень, де в України є шанс досягнути світового рівня. Державна ключова лабораторія — це один із інструментів реформування наукової сфери.
— Попри те що про роботу ключової лабораторії дуже схвально відгукнулася незалежна Міжнародна консультативна рада на чолі з нобелівським лауреатом Ервіном Неєром, і це прозвучало на зустрічі з очільником Кабміну?
— Ми пропонуємо інструментарій реформування, демонструємо результати, маємо позитивну експертизу незалежної міжнародної ради — і все це, однак, не є аргументом для влади.
Дослідницький процес не може бути перерваний через рік-два. Тільки ті країни, які можуть забезпечити його сталість, беззаперечно дотримуватися стратегії розвитку, здатні показувати найвищі результати. Але не можна рік чи два щось продемонструвати, а потім зупинитися. А що далі? Значить, тим молодим перспективним ученим, яким ми даємо змогу працювати, маємо сказати: «Дякуємо, до побачення, шукайте роботу в інших країнах?».
Розвиток інноваційної економіки можливий лише за наявності наукових досліджень. Фото з сайту newuc.jinr.ru
Автономія означає відповідальність
— На початку минулого року глава уряду дав завдання за 10 днів підготувати останній варіант проекту закону про вищу освіту. В грудні Кабмін нарешті схвалив законопроект «групи Згуровського». Чому процес виявився настільки тривалим?
— Тому що триває змагання між політичними групами, отже виходить, що законопроект знову політизований. Але вища освіта не може безпосередньо залежати від політики. Вона має давати свої об’єктивні оцінки того, що відбувається в суспільстві, — саме в цьому її репутація. Законопроект «групи Згуровського», підготовлений на основі консенсусу між фахівцями, суперечить розробленому в профільному міністерстві. Певно, це не подобається людям, які його готували. Також триває конкуренція між різними політичними силами: хто запропонує ще кращий проект закону. Нині вже зареєстровано кілька різних законопроектів.
«Група Згуровського» тяжко працювала — і вихідними, і ночами. Та, однак, це не дало бажаного результату. Вже в преамбулі до законопроекту йдеться про надання університетам автономії. Що означає автономія? Це відповідальність за прийняття кожного рішення в університеті незалежно від політичних симпатій міністра чи керівника департаменту, а лише дотримуючись своєї стратегії розвитку, що передбачає єдину мету — надавати якісну освіту. І яким чином університет цього досягає, не повинно бути головним болем міністерства.
Крім того, законопроект проблематичний з юридичної точки зору, оскільки в його тілі є суперечності з іншими документами. Наприклад, я нарахувала 18 законів, що мають стосунок до опису досліджень, включаючи пакет законодавчих актів з інтелектуальної власності, які в нас ігноруються.
Автономія університетів ра?зом із відповідальністю є базовою ознакою якості освіти. І якщо вона прописана в законі, це дає змогу прибрати з нього дві третини тексту, переносячи окремі позиції до статуту, а відповідальність за якість освіти — на керівництво університету. Тому, на жаль, у наступний рік ми знову йдемо без нового закону й усвідомлення, як розвиватиметься вища освіта в Україні.
Здавалось би, нам потрібно йти в Європу, створювати спільний освітній простір. Європейські країни, між іншим, пропонують низку стипендій для українських студентів. Але руху в один бік бути не може. Що в свою чергу може запропонувати європейським студентам Україна, одна з найбільших країн Європи? За статистикою, в нас навчається, можливо, з десяток студентів з Європи, водночас ми щороку відправляємо до тамтешніх вишів понад 5 тисяч українців.
Цей дисбаланс означає, що наша освіта не здатна забезпечити ані рівень викладання, ані рівень досліджень, який задовольнив би європейського студента.
— Деякі чиновники від освіти роблять ставку не на європейських, а на студентів з країн арабського світу та Африки, переконуючи, що саме на цьому ринку Україна може зайняти свою нішу.
— Річ у тому, що до нас приїздять ті студенти, які не в змозі дозволити собі якісну освіту в своїх країнах, де вже є університети, що можуть її забезпечити. Фактично до України їдуть вчитися за двома профілями — медичним та інженерним. Тобто ще можна стверджувати, що ми маємо кращу освіту в цих двох галузях. Однак навряд чи можна розраховувати, що ми будемо навчати іноземних студентів, котрі принесуть нам гроші. Це дуже обмежені можливості.
Тетяна МОІСЕЄВА, «Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
