У такий спосіб художниці вдалося донести своєрідне послання Кобзаря прийдешнім поколінням
Малювати Тараса Шевченка таким, яким ми з дитинства його знаємо, не дуже складно. Але що більше вдивляється Надія Никифорова в його обличчя, постать, що більше заглиблюється в його філософський та поетичний світ, то менш упевненими стають її пензлі. Ні, він був не зовсім схожим на загальноприйнятий образ. Тобто загалом — звичайно, так. Але не завжди і не стільки. Бував він різним: і печальним, і задумливим, і заклопотаним, і радісним. Був закоханим. І завжди — світлим. Саме ця його особливість, як видається художниці, і є визначальною. Тому й у серії портретів, створених майстринею останнім часом, переважають світлі тони.
Під пензлем Надії Никифорової автопортрет Тараса набув нового звучання. Фото автора
Знайомий незнайомець
Але як передати в кожному портреті світ, яким дихав, жив, яким страждав поет? Одного разу їй «прийшло»: потрібно сумістити власне риси Тараса й героїв та сюжети його творів. Та як це втілити на полотні? Ще і ще раз перечитувала «Кобзар». Гортаючи «Тризну», зрозуміла: поет усвідомлював, що він означає для історії, майбутнього. Її просто пронизував його погляд з-під лоба, який ніби вивчав художницю: чи зрозуміє? І вона не знітилася, не пішла протоптаною стежкою, а взялася за мозаїку, з якої й склався величний і філософічний образ самого Кобзаря.
Хто він? Вразлива особистість і водночас велична постать, геній, душа якого болить від страждань простих людей, від брехні й облуди, і який бачив набагато далі за простого смертного…
Образ, в основі якого лежить світлина 1861 року, виліплювався сам, поступово заповнюючи простір полотна і, власне, сам портрет, який складається зі 144 фрагментів! Спочатку, згадує Надія Яківна, розмальовувала окремо кожну «цеглинку». Коли все з’єднала, з’явилися додаткові ефекти від гри світла: один фрагмент ніби віддзеркалює його, а інший — поглинає. Аби досягти гармонії, довелося шукати компроміс, згладжувати ці ефекти.
Вдивляюся в автопортрет юного Шевченка у виконанні Надії Никифорової. Знайомий незнайомець, обрамлений дитячими руками, збагачений образами, які пройшли крізь серце поета й талант художниці. Найперше вражає погляд, у якому переплелися й розум, і болісні драми з його власного життя. Кожна частинка портрета — ніс, чоло, підборіддя — переосмислені митцем, підказані самим Кобзарем асоціації — з героями та сюжетами його творів. Цей пошук характерний і для інших полотен на шевченківську тематику, яскраво оприявнений у триптихах «Жіноча доля», «Гайдамаки».
Величезні полотна, з якими шанувальники недавно ознайомилися у вестибюлі черкаського театру, об’єднані спільною назвою «Посланіє». Художниці якимось дивовижним чином вдалося вичитати у творах поета та донести до його нащадків своєрідне звернення Тараса Шевченка до прийдешніх поколінь.
— Тут не тільки заклик до єднання, — каже Надія Яківна, — тут протест проти насилля, хоч би як воно виявлялося — сфальшованими голосуваннями на виборах чи іншими облудними речами, які заводять суспільство у безвихідь.
Приклад на все життя
Великий земляк відіграв у житті Надії Яківни велику, можна сказати, визначальну роль. Коли навчалася в академії мистецтв у Ленінграді, часто відвідувала музей-квартиру Тараса Шевченка, любила побути наодинці з поетом. Та й самі життєві обставини майбутньої художниці чимось нагадували його долю. І не тільки тим, що народилася на Черкащині. Рано залишилася без батьків. Потрапивши до уманського сиротинця, не витримала голодного й холодного існування, втекла до рідної Верхнячки та оселилася в хаті покійної бабусі. Добрі люди допомогли оформити пенсію за батьків — 16 рублів за маму і 5 — за тата.
Згодом мамина колега оформила опікунство. Після школи без вагань вирушила до Харкова вступати в художнє училище. Щоб якось протриматися у великому місті, підробляла на заводі. Вчилася на відмінно, часто при тьмяному світлі відкривала привезену з Верхнячки книжку «Шевченко-художник», подаровану першою вчителькою. Слова, мовлені тоді наставницею, і досі живі: «Запам’ятай, Надійко, ти будеш справжньою художницею». І вона, попри всі труднощі, старалася. А коли настав час обирати, де продовжити навчання, вирішила: звичайно, на берегах Неви, де колись жив Шевченко.
Хіба це не найвище щастя — цілих шість років дихати тим самим повітрям, ходити у Літній сад, де часто бував і Тарас Григорович! Але ніколи, каже, не забувала, звідки вона родом.
У Черкасах почала працювати в той період, коли відомий Данило Нарбут завершував свою кар’єру на посаді головного художника театру. Їй запропонували цю посаду. Після деяких вагань погодилася. Саме тут і розкрився її мистецький хист, саме тут заслуженій художниці України працюється з подвоєним натхненням, адже театр не тільки названо ім’ям геніального земляка — він втілює на сцені його твори, звертається до складної української історії.
