У самому центрі України люди й досі живуть, ніби на віддаленому від цивілізації острові
Наш автомобіль зупинився якраз біля малесенької станції кілометрів за три від Черкас. Літня спека й неполадки в охолодженні двигуна змусили певний час перечекати, поки можна буде продовжити шлях. Я з цікавістю дивився на маленьке, на кілька будинків селище, повз яке і вночі і вдень пролітають автомобілі й поїзди. Пролітають, ніби лишаючи поза кадром це тихе існування забутого поселення. Але ж тут, як і скрізь, живуть і працюють люди зі своїми повсякденними клопотами.
Пристанційне селище Панське живе своїм буденним життям. Фото автора
«Острівець»… біля моря
Залізнична станція Панське відома тільки тим, що створена ще 1960 року на місці затопленого Кременчуцьким водосховищем села Панське. Як розповів сільський голова Володимир Янчий, колишнє село було хоч і невеликим — десь зо три десятки хат, але гарним. Пережило й війну. Хати були під залізом, чи не в кожного господаря — корова, навколо чудові сінокоси, рибу ловили під самим подвір’ям — Дніпро ж поруч. Порозселяли тоді жителів затоплених сіл — кого куди. Колишні мешканці Панського тепер живуть на Кединій Горі, в Коробівці, Новодмитрівці та інших селах Золотоніського району, на території якого, власне, й розміщена нинішня станція та поселення з 37 осіб. Колись, розповідають, життя тут було зовсім іншим. Створене для проживання обслуговуючого персоналу залізниці, пристанційне селище існувало тоді більш-менш нормально. Був тут і магазин, який потім перестав працювати, не було жодних проблем з паливом на зиму, підвезенням жителів до обласного центру. Минули роки, і все докорінно змінилося.
…Сонце немилосердно пече, розжарюючи рейки, які, коли дивитися в бік Золотоноші, сходяться біля самого горизонту в мареві гарячого виднокола. На станції — ані душі, тільки раз у раз наростає, а потім спадає гудіння автомобілів, які летять по дамбі, що вигинається над водою, ніби велетенська змія без голови. Життя тут ніби завмерло, а нечисленні будівлі нагадують кинутий кіношниками знімальний майдан із бутафорськими спорудами. Проте, якщо придивитися, люди є. Ось вийшов з якогось подвір’я хлопчина років п’ятнадцяти. З’явилася жінка. В іншому дворі промайнули ще кілька фігур. У дворі — кури, каченята, невеликий город…
Панчани живуть і відпочивають на воді (1957 рік). Фото з архіву районного краєзнавчого музею
На воді — без води
Люди звикають до всього. Але, якщо кинути погляд у бік Черкас, одразу виникає відчуття закинутого острова. Цивілізація — там, за кілька кілометрів водної гладіні, в якій відбиваються контури великих споруд, димлять підприємства. А тут — лише острів, оточений зусібіч водою. Як мовиться, з усіма наслідками. Не рятують картини й постаті рибалок, які бовваніють вдалині, — заїхали сюди, аби половити з дамби. Кажуть, тут трохи клює. Особливо верховодка й тарань. Ловляться й окунь, щука, лящі. Трапляються й раки, яких потім пропонують проїжджим на дамбі. Ловити на вудку можна, але, кажуть, риби значно поменшало. Можна довго сидіти й упіймати тільки маленьку плотвичку. Сітками ж заборонено — рибінспекція оштрафує. А покарання в 2—2,5 тисячі гривень — це тягар, який пережити важко.
Серед найбільших проблем, ділиться наболілим місцева жителька Олена Цьмоха, — вода. Якщо вже дуже хочеться, можна попити, каже вона. Хоча й не радить, бо до неї ще, мовляв, треба звикнути. Всі намагаються привозити воду з Черкас, але її вистачає ненадовго. Доводиться готувати їжу з жовтої, колодязної. Сусіди пробили свердловину, однак там вода не краща. Чистіша стає тільки в зимові місяці, коли рівень води у водосховищі спадає. Тоді й залізний присмак не дуже відчувається. А зараз фільтрують, відстоюють.
— А чому з Черкас возите? — питаю. — Хіба торгівлі тут не буває?
У відповідь жінка тільки саркастично посміхається.
— Яка торгівля?! Тут і магазинів немає. Все з Черкас — і хліб, і до хліба. Або з сусідньої Чапаєвки. У кого автомобіль — той краще в обласний центр поїде, адже через міст ні пішки, ні велосипедом не пускають. Автобуси тут зупиняються рідко, хоча зупинка «На вимогу» є. Ще можна поїхати приміським дизелем. Але поїзд ходить або занадто рано — близько шостої, або аж серед дня.
На мапах України цього села не знайти.
Мрії про руку допомоги
Кілька дітей, як і старший син Олени Петрівни, ходять до школи в обласному центрі. Доїхати туди — велика проблема. Водії автобусів часто вдають, що дітей не помічають, отож доводиться запізнюватися на уроки. Як і деяким дорослим, хто влаштувався в Черкасах на роботу.
— Швидка й пожежна за потреби приїжджають із Черкас, — додає сільський голова. — Паливо на зиму пенсіонерам (їх тут двоє) допомагаємо придбати трохи дешевше. Природний газ сюди, зрозуміло, не підведений.
А період зим та осінньо-весняної негоди, як розповідають люди, переживати вкрай важко. Вітри тут такі, що з ніг збивають. Особливо моторошно, коли водосховище штормить. А під час ураганів, які останнім часом трапляються дедалі частіше, стає й зовсім кепсько. Під час одного з них у повітрі літали не тільки кури та відра, а навіть човен підняло й тріпало, як папірець. А вікна в будинках доводилося тримати руками, аби шквальний вітер не вдув їх усередину. Снігові замети, що зимою трапляються часто, розчищають усі разом лопатами, адже бульдозера немає.
Таке селище на семи вітрах, як стало зрозуміло, чи не єдине в Україні. Щось змінити в його існуванні, як визнає Володимир Васильович, складно. Тим більше — сільській раді, в якої власних коштів обмаль, а сама живе на дотації районного бюджету. Якось намагалися вирішити питання торгівлі, однак наштовхнулися на нерозуміння: кому це, мовляв, потрібно, адже виторгу, як кіт наплакав. А щодо води, скаржиться сільський голова, то вона тут, як і в Чапаєвці, вся заражена пестицидами та іншими шкідливими сполуками. В мам, які народжують дітей, навіть беруть підписку про те, що вони не використовуватимуть місцевої води для дитячого харчування. Організувати підвезення чистої питної води — сільській раді не під силу. Всі ці проблеми, на думку Володимира Янчого, слід розв’язувати на рівні району, а то й області.
