Воротар Владислав Третьяк
Робоча поїздка легенди світового хокею Владислава Третьяка до Сум була розрахована на кілька годин і розписана по хвилинах. Коли ж гість дізнався, що з ним хоче зустрітися кореспондент «УК», запропонував разом поїхати до міста Глухова, звідки родом його тато Олександр Дмитрович. Ось так дорогою, а також у місті вдалося поспілкуватися зі спортсменом, ім’я якого відоме на всіх континентах.
— Владиславе Олександровичу, далеко не всі любителі спорту знають, що ваше родинне коріння по татовій лінії тут, на Сумщині. Розкажіть, будь ласка, про своїх батьків, глухівську рідню, зв’язки з Україною.
— Мій тато — військовий льотчик Олександр Дмитрович Третьяк, мама — вчителька фізкультури Віра Петрівна. На жаль, їх обох уже немає на цьому світі — померли вісім років тому майже одночасно. Але я знав, що тато родом з колишньої гетьманської столиці України, тож давно мріяв побувати на землі дорогої мені людини.
Свого часу батьки розповідали, що привозили сюди мене зовсім маленьким. Звісно, що тієї поїздки не пам’ятаю. Однак згадую зустрічі з бабусею Надією Андріївною, яка приїздила до нас у Москву. Не знаю, чому саме, але запам’яталося насіння у наволочці, яке вона привозила для мене і брата. Причому, вперемішку соняшникове і гарбузове. А ми старалися вихопити біле, тобто гарбузове. Тато часто розповідав про Глухів, який мені чомусь уявлявся маленьким, провінційним. Давно планував приїхати на Сумщину. І ось моя мрія збулася аж через 58 років після того, як я тут побував уперше.
— Які враження повезете до Москви? Що робили в місті? Чи багато рідні тут?
— Насамперед, уклонився могилам бабусі Надії Андріївни, дідуся Дмитра Олександровича, дядьків, тіток, інших родичів, які поховані на місцевому Вознесенському цвинтарі. У церкві відслужили панахиду по померлих, я поставив свічки за їхній упокій. Прийшло чимало родичів — близьких, далеких. Серед них тітка Алла Дмитрівна Стеценко — татова сестра. До речі, вона взяла із собою мою книжку «Коли льоду жарко», яку я їй надіслав наприкінці 70-х років минулого століття з автографом. Звісно, сам би я нікого не упізнав, а так мені розповіли, хто ким доводиться. Тут же зателефонував до Москви дружині Тані, аби родичі бодай трішки поспілкувалися. Запросив приїхати до нас у гості. Потім була тепла і щира зустріч у місцевому педагогічному університеті зі студентами і викладачами. Вважаю, що виконав свій синівський обов’язок і тепер з особливим душевним просвітлінням повертаюся додому. До того ж Глухів виявився не таким, яким уявляв, — це прекрасне велике місто з власним культурно-мистецьким обличчям, чудовою архітектурою.
— Довелося чути, що тато не дуже схвалював ваше захоплення хокеєм.
— Так, він був військовим льотчиком і хотів, щоб я пішов його стежкою. Більше того, тривалий час доволі негативно ставився до моїх тренувань, ретельно стежив за шкільними оцінками. Як тільки бачив якісь упущення в навчанні, одразу попереджав, що всерйоз візьметься за мене. Вважав, що стояти на воротах з ключкою — все одно, що двірникові з мітлою. А змирився аж тоді, коли мене взяли до команди ЦСКА, я почав заробляти непогані гроші — і це в шкільному віці. Загалом тато для мене — взірець працелюбності, батьківства, дисциплінованості. Ми виростали в підмосковному селі, де з братом виконували всю роботу на городі, пасіці, в саду, будинку. В нас усе росло, цвіло, плодоносило. Батько дуже любив дисципліну, займався фізкультурою. Ото вранці зайде до нас у кімнату і гукає: «Підйом!» А тоді — пробіжка чи лижі, наряд на якісь роботи. І спробуй не виконати! Вже пізніше зрозумів, наскільки правильно виховував — щоб росли відповідальними і працьовитими.
— А в хокей вас привела мама?
— Так, мама грала за хокейну команду — з м’ячем, обожнювала цей вид спорту. Коли мені було 11 років, привела до клубу ЦСКА. Хоч як дивно, але мене взяли — вмів кататися на ковзанах заднім ходом. Поставили в напад. Потім з’ясувалося, що немає кому стояти на воротах і ніхто не хотів. Я погодився за умови, що дадуть форму. Справді, форму дали, і я залишився на воротах — на все своє спортивне життя. І щасливий, що так склалася доля.
Пам’ятаю, як уперше зустрівся з тренером Анатолієм Тарасовим. Він поглянув на мене, 16-річного, і сказав: «Ну що, напівфабрикат, готуйся до важких тренувань. Витримаєш — молодець, ні — вибачай». Мені це так урізалося в пам’ять, що я терпів усі травми і негаразди, не пропускав тренувань, як кажуть, трудився до сьомого поту.
— Що найбільше запам’яталося за цей час?
— Серія матчів збірної СРСР з канадськими професіоналами НХЛ у 1972 році. То були не матчі, а справжня війна. В окремі моменти закипали такі пристрасті, що канадці готові були ледь не знищити нас фізично. Трибуни аж ревіли від кривавого побоїща. Ми ж не мали права відповідати грубістю. Нас напучували приблизно так: «Ну і що, коли вам одірвуть вухо чи звернуть щелепу? Пришиємо, вставимо — зате будуть медалі і перемога».
Про нашу підготовку до канадської серії знав навіть Леонід Брежнєв. Кілька разів допитувався, чи все йде за планом. Ще й цікавився, скільки разів на день тренуємося. Дізнавшись, що тричі, порекомендував збільшити кількість тренувань.
— Тобто Політбюро було в курсі хокейних баталій?
— Авжеж. Леонід Ілліч обожнював хокей. Якось під час матчу СРСР — Фінляндія мене попросили привітати його з днем народження. Я узяв подарунок, під’їхав до трибуни. Іменинник розчулився, а потім запитав, чому ми програємо після першого періоду. Я заспокоїв: мовляв, у другому і третьому періодах накидаємо шайб і все стане на свої місця. Але Леонід Ілліч не вгамовувався — його зацікавило, чому прізвища на майках збірної СРСР написані англійськими буквами, через що важко розібрати, хто є хто?
Спробував пояснити, що це міжнародний турнір і такий порядок. Не допомогло. Після матчу довелося міняти літери на російські.
— У 70—80-ті роки минулого століття подейкували, що за вказівкою партійного керівництва винайшли спеціальні машини для метання шайб…
— Такі машини справді були, однак їх винайшли спортивні фахівці з власної ініціативи. Але «шайбомети» не виправдали свого призначення, оскільки виключався так званий людський чинник. Голкіпер повинен бачити форварда — замах ключкою, позицію, в якій він перебуває, приблизну силу удару і так далі. Коли шайба летить зі швидкістю майже 200 кілометрів на годину, її треба ловити, а не думати, як упіймати. Для тренувань я використовував білу шайбу — її важко побачити на льоду, і це тренувало зіркість і реакцію.
— Чи підтримуєте зв’язки з тими, хто брав участь у тій канадській серії?
— Так. Не кажу про російських хокеїстів, адже очолюю Федерацію хокею і часто спілкуюся з ними. Минулого року провели дві товариські зустрічі в Петербурзі і Ярославлі — зустрічалися команди «Легенди хокею СРСР» та «Ветерани хокею Канади». Вшанували пам’ять хокеїстів «Локомотива», які загинули в авіаційній катастрофі. Була зовсім інша атмосфера — дружня, толерантна. Ми всі повернулися в нашу спільну молодість — навіть Уейн Грецкі, який хоч і не брав участі в матчах 1972 року, пройнявся величезною повагою до радянських хокеїстів. Ми тоді першими розвіяли міф про непереможність професійних хокеїстів.
— У вас надзвичайно багато спортивних нагород і відзнак. Чи є серед них найдорожчі?
—Якось у мене запитали, скільки їх усього. А я точно не знав. Вибравши час, узявся рахувати, однак після сотні збився. Тож і досі не можу назвати точну кількість — орієнтовно до десяти кілограмів. Маю в колекції канадський долар — монету, випущену 40 років тому на честь матчів з професіоналами НХЛ. На одному боці зображений я — воротар, що лежачи пропускає шайбу. Мене часто запитують: «А чи годиться, що тобі забивають?» Не бачу в цьому нічого поганого — просто так ніхто нікого не буде викарбовувати на такій історичній монеті. Тим більше, що це було в 1970-х роках, коли за спортивними змаганнями чітко простежувалася ідеологія двох непримиренних систем.
— Ви завершили спортивну кар’єру в грудні 1984 року, коли вам було 32. Чи не зарано, адже можна було ще виходити на лід?
— Ні. На той час я досяг усіх хокейних вершин і, за великим рахунком, уже не мав жодних стимулів. За винятком Кубка Стенлі, здобув усі нагороди, титули, відзнаки тощо. До того ж 15 років був відірваний від сім’ї. Дійшло до того, що син і донька питали мами, де їхній тато. А вона показувала на фотографії або телевізор. Спробував був домовитися з тренерами, щоб відвідувати тренування за спрощеним графіком, — не дозволили, бо дисципліна для всіх однакова.
— А чи нині виходите на лід?
— Не виходжу і не збираюся. По-перше, вік уже не той — можна й травми зазнати, а хто тоді очолюватиме Федерацію хокею? (співрозмовник сміється. — Прим. О. В.). По-друге, кожен намагатиметься закинути мені шайбу, щоб потім похвалитися, що забив самому Третьяку! Тож треба вчасно сказати самому собі «ні» і залишитися тим, ким був у розквіті сил.
— Нині хокейні вболівальники знають, що ворота команди ЦСКА молодіжної ліги захищає ваш онук Максим Третьяк.
— Я гордий і щасливий, що він прийняв естафету. 22 жовтня Максиму виповнилося 16 років, він уже на 5 сантиметрів вищий за мене — тобто метр 90 сантиметрів. Черевики — 47-го розміру. Підростає надійний голкіпер, який покладається виключно на власні здібності, працелюбство. До речі, якось маленьким він спитав, чи в мене власні зуби. Бо коли побачив деяких форвардів зі штучними щелепами або ж узагалі без передніх, то завагався — ставати нападаючим чи воротарем. Я пояснив, що на воротах постійно стояв у масці — це рятувало і обличчя, і зуби. Тоді він вирішив теж стати на ворота і неодмінно в захисній масці.
— А чи ще є спортсмени у вашій сім’ї?
— Немає. Як каже дружина, вистачить і мене одного. А якщо ще й онук стане професіоналом, то буде досить... З Тетяною Євгенівною ми разом 40 років. Вона російський філолог. Маємо сина Дмитра — він стоматолог, донька Ірина — юрист. До речі, і в заміжжі залишила прізвище Третьяк. Окрім Максима, підростають Анюта, якій 11, і Маша — їй 6 років.
— Ви в чудовій фізичній формі. Як підтримуєте її?
— Не засиджуюся на місці. Ось із Сум полечу в Київ, з Борисполя до Москви, звідти — до Ноябрська, що на Крайній Півночі. Потім — Владивосток, Саратов, Ульяновськ. Якщо в русі, то форма підтримується сама по собі.
Олександр ВЕРТІЛЬ, «Урядовий кур’єр»
ДОCЬЄ «УК»
Владислав ТРЕТЬЯК. Народився 25 квітня 1952 року в селі Орудьєво Московської області. Закінчив Московський інститут фізкультури і Військово-політичну академію імені В. Леніна. З 1969 по 1984 рік захищав ворота збірної СРСР та команди ЦСКА. 10 разів ставав чемпіоном світу, 3 — Олімпійських ігор, 9 — Європи, 13 — СРСР. Срібний призер Олімпійських ігор 1980 року. Володар Кубка Канади 1981 року. Учасник серії матчів команди НХЛ Канади та збірної СРСР у 1972 році. У матчах першості СРСР зіграв 482 матчі, чемпіонатів світу та Олімпійських ігор — 117, у турнірах Кубка Канади — 11. Перший хокеїст Європи, представлений у Залі хокейної слави в Торонто. Кращий хокеїст ХХ століття за версією Міжнародної федерації хокею. Член символічної збірної ХХ століття. Заслужений майстер спорту.
