Михайло СОРОКА, головний редактор «Урядового кур’єра» у 1990—2008 роках
Влітку 1990 року Рада Міністрів УРСР зважилась на незвичайний крок: вийти із співзасновників газет «Радянська Україна» й «Правда Украины» і заснувати своє видання. Ясна річ, цей крок не міг бути не погодженим із ЦК Компартії України, адже вся періодика в Україні, як і в усьому СРСР, тоді ще перебувала під пильним і невсипущим партійним контролем. Але в життя «нерушимого Союзу» ввірвалися нові часи, почалися незворотні процеси його розпаду. Тож на видання радмінівської газети із скромними обсягами і тиражем у ЦК КПУ подивились поблажливо, як на урядовий бюлетень.
23 серпня була прийнята відповідна постанова уряду про заснування «Урядового кур’єра», через тиждень іншою постановою мене призначили головним редактором, ще через кілька днів Мінфін «небачено розщедрився», виділивши на створення редакції і випуск газети аж 20 тисяч карбованців, а десь наприкінці вересня на одному із засідань Ради Міністрів, які я почав регулярно відвідувати, входячи, так би мовити, в тематику, мене запитали: «Коли ж ми побачимо перший номер?» Я відповів, що до кінця жовтня. Ця заява начебто урядовців задовольнила, а для нас, п’ятірки перших урядовокур’єрців — Володимира Косаківського, Миколи Махінчука, Леоніда Самсоненка, головного бухгалтера Людмили Мартиненко і мене, — почалися «романтичні» організаційно-творчі дні реєстрації видання, відкриття банківського рахунку, пошуку приміщення, закупівлі столів, стільців, друкарських машинок, забезпечення передплати й роздрібу… І, звичайно ж, підготовки першого номера.
Ми в редації, що створювалася буквально на очах, були одностайні в тому, щоб уже з першого номера вийти за рамки інформаційного бюлетня і заявити про «Урядовий кур’єр», як про повноцінну газету. Наскільки нам це вдалося, судити читачам і дослідникам. Я ж на підтвердження наших устремлінь приведу лише ряд прикладів з того незабутнього першого номера, який і досі, хоч минуло відтоді більше двадцяти двох літ, перед моїми очима, у моїй пам’яті.
Перші урядовокур’єрці (зліва направо): Леонід Самсоненко, Михайло Сорока, Микола Махінчук, Людмила Мартиненко та Володимир Косаківський. Фото Володимира ЗАЇКИ
Відставка Масола
Замітку-коментар про відставку Віталія Масола з поста Голови Ради Міністрів УРСР ми вмістили на першій полосі. Відставка була наслідком тих бурхливих відцентрових процесів, про які вже мовилося. В Україні точки кипіння вони досягли у жовтні 1990-го, коли на центральному майдані Києва голодували студенти, а біля стін Верховної Ради і уряду пройшла багатотисячна демонстрація. На ту пору наша редакція вже мала власних три кімнати у п’ятиповерховому будинку на розі Садової і Кірова (нині Грушевського), і скандування демонстрантів «Геть Масола й Кравчука!» добре було чути в нашому приміщенні. Внаслідок переговорів представників більшовицької більшості і демократичної опозиції парламенту обидві сторони погодилися на «жертву ферзя»: Леонід Кравчук зберіг крісло Голови Верховної Ради, а Віталій Масол змушений був подати у відставку.
Віталій Андрійович вирішив подякувати за спільну роботу всім, хто працював з ним в апараті Ради Міністрів. Не минув він і 645-го кабінету завідуючого сектором інформації Георгія Косих, який, до речі, разом з Миколою Махінчуком був ініціатором створення «Урядового кур’єра». Мені випало стати свідком тих відвідин. Вони затяглися і перетворилися на тривалу розмову. Відчувалося, що Віталію Масолу хотілося виговоритися, вилити перед кимось душу. На той час за підсумками вересня 1990 року народне господарство республіки вперше за багато літ отримало «мінус» у своєму розвитку: ВВП скоротилося у вересні порівняно із серпнем на 0,4 відсотка. Мізерне, якщо врахувати наступні роки падіння ВВП, але воно, на думку екс-прем’єра, було тривожним симптомом. Не можна в економіці допускати, щоб темпи зростання зарплати випереджали темпи підвищення продуктивності праці, — таким був лейтмотив лекції, яку він «прочитав» для нас обох з Георгієм Євгеновичем під час того прощального обходу. Додам, що в 1993—1994 роках В. А. Масолу знову довірили очолити Український уряд, але мав рацію Геракліт: «Двічі в одну і ту саму річкову воду ввійти неможливо». І все-таки, на мою суб’єктивну думку, якби відставка В. Масола у 1990 році не відбулася, економіка незалежної України від цього тільки б виграла.
Парад суверенітетів
Репортаж про це був вміщений на третій сторінці першого номера. У ньому спецкор газети розповів про переговори в Раді Міністрів УРСР між представницькими делегаціями України і Білорусі. Кого нині здивуєш подібними перемовинами? Але тоді ще був жовтень 1990-го, до офіційного розпаду СРСР на п’ятнадцять незалежних держав ще залишалося більше року. І тому прямі, по суті міждержавні українсько-білоруські переговори були очевидним викликом існуючій системі, початком тепер уже історичного «параду суверенітетів» союзних республік.
Переговорам передували інтенсивні консультації урядових експертів і спеціалістів обох республік. Слід зазначити, що саме з Білоруссю Україна мала на той час найбільш підготовлену і досить конкретну програму взаємних ділових контактів. Чи все вдавалося узгодити? Ні, звичайно. Нез’ясованих питань не бракувало. Та головне — і на цьому наголошувалося за столом переговорів — в обох сторін не бракувало бажання й прагнення їх розв’язати. Без зволікань, бюрократичної тяганини, посередників, незалежно від того, що скажуть «зверху, знизу, справа чи зліва».
Керівники делегацій, голови парламентів обох республік — Української Л. М. Кравчук і Білоруської М.І. Дементєй — підписали спільну Заяву. Була також укладена Угода між урядами про торгово-економічне і науково-технічне співробітництво.
«Урядовий кур’єр» доповнив цей репортаж ексклюзивними коментарями. «Ми домовилися по всіх позиціях, — сказав зокрема Леонід Кравчук. — Насамперед, про те, що наші угоди матимуть верховенство над тими, у тому числі й союзними, які можуть заважати двосторонньому співробітництву. Угоди здійснюватимуться без усяких посередників». «Ще рік тому такої події, яка щойно відбулася, ніхто б з нас і уявити не міг,— зазначив у коментарі «Урядовому кур’єру» Голова Ради Міністрів Білоруської РСР Василь Кебич. — Підписання двосторонніх документів — це один з перших конкретних кроків по реалізації Декларації про суверенітет обох республік. Поки що ми говоримо про те, щоб утримати в наших взаємовідносинах рівень 1990 року. А життя покаже».
Публікація завершувалася промовистою деталлю, підміченою власним кореспондентом газети, якому дозволили бути свідком усього процесу перемовин: «За столом переговорів члени делегації України говорили українською мовою, Білорусі — білоруською. І обидві сторони чудово розуміли одна одну».
Урок від Фокіна
Вже перед самим виходом першого номера Віталія Масола на посту Голови уряду змінив Вітольд Фокін, глибокий знавець економіки, високо?класний аналітик, досвідчений керівник. Свого часу я готував з ним як з першим заступником голови Держплану УРСР кілька інтерв’ю для «Радянської України», то ж знайомитися нам не було потреби. Він прийняв мене без додаткових узгоджень і домовленостей.
Бесіда наша проходила у приязній, доброзичливій атмосфері. До того моменту, коли я поклав перед ним папку з матеріалами першого номера. Мені думалося, що Вітольд Павлович перегорне їх і благословить до випуску. Але я помилявся, бо не врахував такої виучки нового прем’єра, як вмінння заглиблюватися у тексти і намагання вдосконалювати їх. Наша розмова затяглася. Прем’єр висловив кілька зауважень до матеріалів і вніс у них цілий ряд власноручних правок. Я, певна річ, йому за це подякував, але, вийшовши з прем’єрівського кабінету, дав собі слово: по-перше, більш ретельно і уважно вичитувати авторські матеріали, особливо ті, що вийшли з Кабміну або розповідають про його роботу, а, по-друге, більш ніколи не переступати пороги кабінетів глави уряду, його заступників чи будь-кого з працівників урядового Секретаріату для погодження тих чи тих текстів, а тим більше номерів газети.
За точність фактів, зваженість оцінок, глибину висновків, якість викладу відповідає працівник редакції, який готує матеріал до друку, а за зміст усієї газети та її рівень, як, власне, і за все, що виходить у кожному її номері, відповідальність несе її редактор. Це — постулати журналістики, і не ми їхні першовідкривачі. З приємністю хотів би відзначити, що в Кабінеті Міністрів, скільки не змінилося урядів, з розумінням ставилися до наших потреб і проблем і — за рідкісними винятками — намагалися не адмініструвати, не пресингувати редакцію, а допомагати їй чи, принаймні, не заважати у повсякденній нелегкій роботі.
* * *
Немає потреби детально оглядати весь перший номер. Але, думається, навіть з кількох приведених прикладів, з коментарів до ряду матеріалів, які вийшли в ньому, можна зробити висновок, що з першого кроку наша газета не стала інформаційним кур’є?ром, довідковим бюлетенем українського уряду, як цього дехто хотів, а утверджувала себе його повноцінним друкованим органом, щоденною, повнокровною, авторитетною загальноукраїнською газетою. Принагідно зазначимо й те, що з першого її номера був узятий курс не на «гарячий набір», не на застарілі й повільні лінотипи, а на комп’ютеризацію випуску газети. «Урядовий кур’єр» став першою в Україні великотиражною газетою, яка вибрала цей шлях.