Звичайно, з цим не погоджуюся. Однак мені і мільйонам радіослухачів нещодавно настійно рекомендували ставати скандалістами. Мовляв, живемо в такий час, що по-іншому не можна. Не скандалитимеш — затопчуть.
Йшлося про медичну реформу. Співрозмовники в прямому ефірі розповідали про проблеми, нарікали на недоліки в обслуговуванні.
— Так уже склалося, — констатував один, — що належного лікування вам не гарантують ні гроші, ні дзвінок впливового посадовця…
— Вихід один, — підсумував той, що назвався представником громадської організації захисту прав пацієнтів, — скандал. Чим гучніший влаштуєте, тим кращу допомогу отримаєте…
При цьому додав, що скандал — не вада характеру, не забаганка, а спосіб відстояти свої права. Над таким аргументом і поміркуймо.
Ми живемо в цивілізованому світі. Наші права і обов’язки гарантовані Конституцією і регламентуються законами. Про мораль і совість дітям починають розповідати ще в дитячому садочку. Всі ніби погоджуються, що чемність — свідчення духовності і культури людини. Чому ж лунає заклик скандалити для відстоювання своїх прав?
Причин, звичайно, багато. Але, мабуть, як і в усьому, є визначальна. Чим характеризується політичне життя держави останні 20 років? Правильно, скандалами і подвійною мораллю майстрів красиво говорити з високих трибун. У них хвальби повні торби. Зате, як мовиться, всі вони майстри діяти за принципами: «Мені з уст, а тобі за пазуху шусть!» Ось і виходить, що словами і туди, і сюди, а ділом нікуди. Звісно, про себе не забувають, а людям лише обіцяють. Дійшли до того, що депутати Верховної Ради вимірюють свій показний патріотизм швидкістю зняття золотих ланцюгів і краваток, аби продемонструвати м’язи.
Поганий приклад, звісно, добром не проростає. Та чому, роблять висновки люди, у Верховній Раді відстоювати власні інтереси скандалом можна, а нам ні?! Там-сям спробували. Допомогло. Ось і підпирають цим рецептом реформи, від яких користі як від козла молока.
Чи допомагають скандали розв’язати проблеми? Звичайно, ні. Вони тільки загострюються. І не лише соціально-економічні, а й моральні, психоемоційні. Скандал стає своєрідним діагнозом нездорового суспільства. Його вибух — свідчення хвороби, що тривалий час накопичувалася всередині організму, а тепер прорвала і показує медикам, де, що треба лікувати. На жаль, лікаря немає. Ним мають бути державники, обов’язок яких — дбати про злагоду в суспільстві. Однак під них маскуються політики, що дбають лише про прохідний бал на виборах для захисту особистих інтересів. От вони й гудуть, як вітер у порожніх трубах, переливають з пустого в порожнє. А щоб видимість роботи подати вболіванням за справу, бігають, як курка з яйцем, і скандалять, скандалять. Їм що — ні за що не відповідають і злиднів при цьому не знають. Бо ж обібрали народ не лише духовно, а й матеріально. За рахунок цього й живуть. Чому ж будуємо скандальне суспільство, коли кожен з нас намагається обходити скандальність десятою дорогою?
Тож наслідувати великих скандалістів, упевнений, не варто. Їх треба змусити працювати, тоді на місцях буде лад. Людські взаємини визначатиме не скандал, а мораль і закон. Зробити це важче, ніж підвищувати голос одне на одного і влаштовувати істерики, але дуже треба. Хоча б заради дітей, адже вони все найгірше переймають від батьків. І подвійну мораль, і бажання скандалити для утвердження своїх прав. Зверніть, приміром, увагу, як спілкується малеча в дитячому садочку або школі. Вони не розмовляють — кричать. Це паростки недобрих зерен, посіяних горе-політиками і тими, хто їх наслідує. А ми ж проголошуємо наміри будувати не суспільство скандалістів, а демократичне. При цьому двадцять років намагаємося переконати Європу в намірах туди інтегруватися. Скандалістів там не дуже чекають, бо поведінка їхня не прогнозована і дуже шкідлива як для держави загалом, так і кожного громадянина зокрема.
