Сьогодні 170 років з дня народження співавтора тексту Державного гімну Миколи Вербицького
Лісковиця — мікрорайон, який називають чернігівським Подолом. Тут, у заплаві Десни, на вулиці Успенській (нині Антонова-Овсієнка), розташоване родове гніздо Антіохів-Вербицьких. Зовні будинок осучаснений, обкладений цеглою, з новими вікнами. На його стіні —меморіальна дошка та бронзовий барельєф, присвячені прозаїку і поету Миколі Вербицькому. Дуже лаконічний напис, до якого заради історичної справедливості варто було б додати слова: «співавтор тексту Національного гімну «Ще не вмерла України». Щоправда, Миколі Андрійовичу належать лише два перші рядки із шести офіційно затверджених. Та погодьтеся, що в іншому, духовному, вимірі — це дуже багато!
Микола Андрійович з улюбленим мисливським собакою. Фото надане Оленою СІРЕНКО
Від віршів до карцеру
Хоч на дослідників його життя і творчості чекає безмір роботи, та, керуючись фактами, можна уявити веселого, талановитого і задерикуватого хлопчину, який уже 10-річним публікував у газеті вірші «простонародною мовою».
Будинок, де зростав поет, переділений на кілька квартир та огороджений високими парканами, нині ніби у лабіринті. Лише могутній, посаджений Миколою Андрійовичем у 1905 році ясен (на честь народження онучки Марійки) вказує напрямок до потрібного подвір’я.
З будинку виходить привітна господиня — Олена Сіренко, праправнучка поета, запрошує до господи. Всередині перепланувань ніколи не було. Тому можна впевнено сказати, що стіни будівлі пам’ятають усіх Вербицьких, котрі тут мешкали. У вітальні зустрічають гостей рамки з давніми, пожовтілими світлинами. У поєднанні зі старовинними меблями, які теж передавали з покоління в покоління, вони ніби прочиняють двері в іншу епоху. Туди, де, за словами самого Миколи Вербицького, суворий батько «тщательно заботился о воспитании сына, при помощи ременной треххвостки внушая ему правила нравственности». Та хлопець уже мав власні погляди на життя, вибити які було неможливо. Коли через надруковані у «Чернігівських губернських відомостях» вірші здійнявся ∂валт, юний писака опинився у Полтавській гімназії, де зазнайомився з таким самим талановитим збитошником Михайлом Старицьким. Разом вони писали вірші і… відсиджували в карцері за всі витівки, які їм вдавалося творити так само легко, як і підбирати рими.
З вогню та в полум’я
Навчання в Київському університеті привело юного Миколу до гурту завзятих та запальних юнаків — Олександра Стоянова, Павла Житецького, братів Йосипа і Тадея Рильських та інших молодих вільнодумців з устояними принципами та бажанням їх продемонструвати на широкий загал. Так виникло сатиричне видання «Помийниця», де хлопці критикували тодішню дійсність і дали такого жару, що Миколу перевели до Петербурга з побажаннями остудитися.
Хто міг передбачити, що батьків приятель, до якого поселили юнака, уже прийняв на постій земляків Вербицького — Павла Чубинського та Івана Рашевського. Із такими друзями годі було сподіватися на охолодження гарячих голів. Тим більше, що згодом пристав до компанії ще й знайомий Миколі з Чернігова товариш Пантелеймона Куліша Опанас Маркович, до якого з розташованої по сусідству Академії художеств заходив послухати українську мову та поспівати народних пісень сам Тарас Григорович, уже тяжко хворий. Лише рік судилося тривати тим зустрічам. Але вплив Кобзаря дуже чітко проступає у віршах Миколи Вербицького, надрукованих у 1862 році в журналі «Основа»:
Було врем’я (не вертайся, Лихая годино!) — Тихо, мовчки, бідувала Мати Україна; І родивсь пророк в народі, І став перед нами, Заговорив правдивими Слізами-словами, І розкрив він народнії Давні домовини, І розбудив широкії Степи України, І народу віщував він Вічну славу, долю, І благав нас становиться За правду, за волю…
Ті вірші світ побачив через рік по тому, як поховали Тараса Шевченка. Та навіть день його похорону став повчальним для молодих друзів Кобзаря, збігся з іншою подією: поляки вшановували своїх співвітчизників, загиблих у Варшавському повстанні. Вони так палко реагували на гімн «Єще Польска не згінела...», що це посіяло в душах українських юнаків те зерно, яке згодом проросло власними рядками і вродило як один із найважливіших символів нашої державності.
Лист (з двох боків аркуша) Миколи Вербицького до Олекси Коваленка. З експозиції Чернігівського історичного музею ім. В. ТарноВського
Істина — в листах
Історію створення українського гімну патріотично налаштованими студентами в родині Вербицьких передавали з покоління в покоління. Дуже цікавий її переказ, записаний правнуком поета Володимиром Сиротенком (Вербицьким) зі слів його бабусі Євгенії Львівни Вербицької-Кулешової: «Павлусь Чубинський згадав про похорони Шевченка, брати Рильські заспівали «Єще Польска...». Акомпанував Микола. Коли брати скінчили, почав тихенько наспівувати переклад. Тут Чубинський запропонував йому не перекладати польський гімн, а під ту мазурку скласти свої, українські вірші. Микола заспівав: «Ще не вмерла Україна, ні слава, ні воля, ще нам, браття молодії, усміхнеться доля...». А далі писали вже разом».
Майже всі джерела, які трапилися під час написання цього матеріалу, розповідаючи про Миколу Вербицького, замовчують його участь у створенні гімну. Немає, мовляв, прямих доказів, родинні перекази — не наукові дослідження тощо. Однак у Чернігівському історичному музеї імені В. Тарновського зберігаються два вагомих аргументи: листи, написані власноруч Вербицьким до літератора Олекси Коваленка. «Олекса Кузьмович зібрався видати альманах «Українська муза» і звернувся до Миколи Андрійовича, аби він надіслав коротку автобіографічну довідку, — розповіла старший науковий співробітник музею Олена Ісаєнко. — А одержавши відповідь, очевидно, написав ще раз, запитуючи, чому поет нічого не говорить про участь у створенні гімну, адже та історія вже набула розголосу». У другому листі Вербицький із притаманною йому скромністю відповідає: «Вельмишановний добродію! Гімн «Ще не вмерла України» написав покійний Павло Чубинський (моїх є там усього дві стрічки). Зложив його Павло під впливом сербського гімну».
До речі, у вражаючій розповіді Володимира Сиротенка (Вербицького) цей момент зображено так: «Здавалось, пісня склалась, та не було «останнього гвіздка», який завершив би її. І тут серби, які прийшли з Познанським, заспівали сербський гімн, приспівом якого було: «Серце біє і кров ліє за нашу свободу». «Та це якраз те саме, що нам треба!» — вигукнув Чубинський і склав безсмертні рядки:
Душу й тіло ми положим за нашу свободу І докажем, що ми, браття, козацького роду.
Усі присутні записали слова пісні, і вона пішла в «Громаду». Та гімном пісня стала на Львівщині, де її друкували за підписом «Тарас Шевченко».
Якщо сам Микола Вербицький так спокійно подарував свої «дві стрічки» покійному колезі, то не дивно, що й Пантелеймон Куліш, який достеменно знав історію створення пісні, коли виник сумнів в авторстві Кобзаря, вирішив не розпорошуватися і назвав лишень Чубинського.
Молодим не байдуже
Нині Миколу Вербицького нарешті визнано призабутим автором перших рядків українського гімну. Хоча це було зроблено й Олексою Коваленком ще в третьому випуску альманаху «Українська муза» (1908 рік): «Не зважаючи на те, що природа наділила поета значним поетичним хистом, він чомусь не виявив інтенсивності, і його муза не часто обдаровувала нашу літературу поетичними творами. (Між іншим, в гімні «Ще не вмерла Україна», що нап. Чубинський, є два рядки Вербицького). Його поезії перейняті красою і формою, подібні до народних пісень; писані вони легким плавним складом». Цю цитату наводить у науково-дослідницькій роботі, над якою почав працювати ще в шкільні роки, студент-третьокурсник Інституту історії, етнології та правознавства ім. О. М. Лазаревського Чернігівського національного педагогічного університету ім. Т. Г. Шевченка Євген Федоренко. «Вирішив зайнятися цією роботою завдяки музею історії Лісковиці. Саме там вперше й дізнався про Миколу Андрійовича, і мене дуже вразила його доля. Щодо продовження роботи, то нині намагаюся шукати вірші та повісті Вербицького, яких, на жаль, залишилося дуже мало і про них майже ніхто не знає», — розповів працьовитий студент.
Напевне, це найцінніше — зацікавленість молодих сучасників, яким не байдужа правдивість навіть невеличких історичних деталей. Зрештою, це головна умова утвердження в юних умах засад суспільної моралі, якої так нині не вистачає.
Вірші Миколи Вербицького так і не стали книжкою. Та кожен українець знає його пророчі рядки:
Ще не вмерла України і слава, і воля, Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля…
ПРЯМА МОВА
Євген ФЕДОРЕНКО, студент Інституту історії, етнології та правознавства ім. О. М. Лазаревського Чернігівського національного педагогічного університету ім. Т. Г. Шевченка:
