Втім, часто вона буває там аж… півтора місяця на рік: богемне життя, що складається з репетицій та виступів на найпрестижніших сценах світу (її унікальне сопрано зачаровує публіку), не залишає жодних шансів одомашненню.
Тим сильніше дорожить вона унікальною нагодою побувати в родинному гніздечку, котре тепер перемістилося з Рівного до Острога. Відкрию секрет: її батько — ректор Національного університету «Острозька академія» Герой України Ігор Пасічник, мама — професор математики того ж університету Ядвіга Пасічник. Саме в давньому Острозі ми дивом зустрілися з Ольгою.
— Олю, ви виросли в сім’ї педагогів, але батьківськими шляхами не пішли. Чому?
— Я не маю прямої відповіді на це запитання. У три з половиною роки батьки відвели мене до музичної студії на музично-педагогічному факультеті Рівненського педінституту — так би мовити, для загального розвитку, як і на студію з англійської. Пізніше, звісно, була музична школа. Моє майбутнє вони пов’язували з викладанням, іноземними мовами, але й гадки не мали, що музика стане моїм шматком хліба, врешті, моєю долею.
Втім, в обох родинах — і в маминій, і в татовій — завжди співали. Дідусь Август, мамин тато, мав професійний кларнет і грав у духовому армійському оркестрі. Мама теж дуже хотіла вчитися в музичній школі, але в незаможній сім’ї було четверо дітей: якщо вчитиметься одна — захочуть інші. Тому свою мрію мама здійснила через нас: спочатку музичну школу закінчила я, а потім молодша сестра Наталя — нині відома піаністка, яка живе у Швеції. А дідусь Август тоді дав нам перший внесок на фортепіано, яке зайняло ледве не половину нашої кімнати в сімейному гуртожитку…
— Тоді все зрозуміло: музикальність — домінуюча спадкова ознака…
— Вочевидь. Ось наш син Назар, якому 8 років, по суті, виріс у театрах і на концертах, він грає на скрипці й на фортепіано і виглядає на людину, яка дістала генетичну музичну свідомість: має добрий слух, відчуття ритму. Він довго не міг зрозуміти, що не всі люди грають на музичних інструментах і співають, питав: «А на чому грає ця дівчина?» Нам із чоловіком, який, до речі, теж має музичну освіту, довелося довго розтлумачувати йому, що музика — стихія далеко не всіх людей. Втім, Назар — представник уже третього музичного покоління Пасічників…
Мені свого часу порадила заінвестувати в свій голос викладач Надія Сафронова — адже я вступила на музично-педагогічний факультет педагогічного інституту в Рівному. Вона мала воістину неправдоподібну пасію до музики і займалася зі мною щодня. Причому, коли я робила спроби хоч якось їй віддячити, вона казала: «От колись як заспіваєш на великій сцені, приїду до тебе на концерт…»
— І приїхала?
— Так. Коли я заспівала в театрі на Єлисейських Полях у Парижі, Надія Сафронова, яка тепер живе в Москві, приїхала на мій спектакль. Але одразу по закінченні запитала: «То коли завтра робимо урок? Треба дещо підправити…»
— Ваша висока вимогливість до себе — від наставників?
— Я вчилася у трьох великих педагогів: Надії Сафронової в Рівному, Євгенії Мірошниченко в Київській консерваторії та Аліни Боляховської у Варшавській. Двох із них уже, на жаль, немає серед нас. Із Євгенією Мірошниченко ми підтримували контакти до останніх днів її життя. Вона так мріяла про камерну оперу в Києві! Але, на жаль, відійшла із цією мрією за вічну межу... А Надії Петрівні я залюбки висилаю свої платівки і отримую від неї листи на 10—12 сторінок із розбором польотів: вона — мій рентген, якому цілком довіряю.
А ще є Юра, який пам’ятає мій голос зі студентських років, чує всі нюанси і може їх оцінити. Але мої педагоги ніколи не захвалювали мене, вони радше казали: «Як для тебе — непогано». Це виховало високе вимагання до себе і до тих, із ким працюю. Тому сповна вимагаю від музикантів і за жодних обставин не даю собі пільгового тарифу в житті. Єдиний шлях бути в артистичній формі — весь час вимагати від себе максимально. І не важливо, де ти співаєш: в маленькому містечку чи в Паризькій опері — публіка скрізь має вуха і серця.
— А богемне життя втомлює?
— Ще й як! Врешті, це збоку все видається по-богемному, а щодня це постійні репетиції, важка праця. Так, у Варшавській камерній опері в мене окремий контракт, я здобувала тут свій репертуар: це головне, коли ти тільки починаєш свій шлях на великій сцені. До того ж, це опера з унікальним репертуаром: тут, приміром, звучать усі опери Моцарта та Верді… А так звані гостьові контракти маю в Паризькій опері, у Великому театрі в Женеві, Баварській державній опері, в Мюнхені, в Мадриді, в інших доволі престижних місцях…
— Чи є у вас улюблені сцени і улюблена публіка?
— Так, є: у Парижі, Гельсінкі, Брюсселі. Душею прикипіла до Варшавської опери, де змолоду перемагала в різноманітних конкурсах і де люди мене просто впізнають на вулицях. Надзвичайна публіка у Швейцарії: освічена музично, вона добре знає, як має звучати той чи той твір, тому виступати тут дуже відповідально. Унікальне місце в світі — Японія. Для європейця це як інша планета: філософія, релігія, врешті, харчування — все інше! Ми прилетіли до Токіо з Назаром, коли йому було 7 місяців: я до півтора року годувала його грудьми, але дитина вже хотіла й іншої їжі. А її, нашої, не було. Юра тоді каже: «Але ж японці це їдять і виглядають абсолютно здоровими, чому не можемо спробувати й ми?»
Відтоді й донині улюблена їжа Назара — суші. Але зараз я про інше: про неймовірне прагнення японців ну просто-таки зі швидкістю світла заповнити ту прогалину в музичній культурі, що утворилася. Так склалося, що в цій країні століття не було професійної класичної музики. Тож тепер тут звели найкращу залу в світі — Санторі-хол на 4,5 тисячі місць без штучної акустики. І вона завжди заповнена! Публіка після спектаклів стояла в черзі з нашими із сестрою дисками з проханням дати автографи. На запитання, де ви їх знайшли, люди казали, що придбали через Інтернет.
— Ви вже згадали про те, що сестра Наталя — відома піаністка, яка живе із сім’єю у Швеції…
— Так, саме в головній офіційній залі Стокгольма Наталка отримала нагороду «Кращий піаніст Швеції» — це в них такий національний рейтинг популярності в різних галузях. Так от, вона була першою представницею іншої національності, яка отримала таке визнання. Шведи виходили й читали стандартні слова подяки з аркуша, а наша Таля ( так ми її називаємо вдома), громадянка України, говорила від серця і без папірця — мене в той час ну просто розривала гордість за неї і за Україну! До речі, її чоловік Фрідріх уже добре говорить українською: вдома Наталка спілкується виключно рідною мовою. А відома вона як піаністка не лише у Швеції — сестра має добру сольну кар’єру, але ми із задоволенням виступаємо вдвох. Коли разом працюємо над творами, відчуваємо, як багато в нас спільного.
Звісно, що для мене вона не просто сестра — це, повірте, щось значно більше: акомпанемент походить від слова «компане» — дослівно: їсти разом хліб. От ми його і їмо — маємо спільні платівки з усіма творами Моцарта, Шопена, записали концертні арії Моцарта з бароковим оркестром. А нещодавно вдвох півтори години поспіль виконували виключно твори українських авторів у Варшавській опері — то були Дні української культури в Польщі.
— Олю, ви, як і Наталка, теж маєте українське громадянство?
— Так. І не збираємося його змінювати. Хоч нам часто пропонують це зробити — задля елементарних зручностей, принаймні в оформленні документів для виїзду в інші країни. Адже ми щоразу витрачаємо час на посольства, оплачуємо візи. Особисто я змінила вже 11 так званих закордонних паспортів. Звісно, це втомлює. Але я щоразу думаю: а може, моє громадянство зробить щось добре для моєї держави? Люди в світі побачать, що громадянка України має поняття про стилістику, естетику музичних стилів, зрештою, знає кілька мов…
— Кілька — це скільки?
— Вільно розмовляю польською, англійською та французькою, співаю ще й італійською та німецькою, але інтерв’ю ними дати поки що не відважилась.
— Олю, а в Україні ви чомусь виступаєте нечасто?
— Це окрема і дуже трепетна для мене тема. Україні те, що ми робимо, начебто не потрібне: чомусь старовинна класична музика зійшла тут, сказати б, на маргінес. Немає здорового музичного балансу, немає установки на те, щоб суспільство розуміло: саме класика здатна виховати інтелігента на сьогодні й на завтра. Коли людей годувати лише попсою, це неодмінно призведе до душевної і духовної катастрофи. Тому дуже шкодую, що Євгенії Мірошниченко не вдалося відкрити в Києві камерну оперу, де, окрім українських авторів, звучали б Моцарт, Гендель, Монтеверді…
З іншого боку, якщо ще немає меценатства у класику, яка може змінити людей зсередини, як-от японців, тож і сама нація до цього не готова. Хоч… Як мовиться, крапля камінь точить. Минулого року я мала змогу виступати у Державній філармонії в Києві під орудою Кирила Карабиця. 2011-го у грудні ми з Наталкою виступали в Рівному і, не повірите, хвилювалися, наче перед надскладним екзаменом — адже більшість тих, хто тебе слухає, ти знаєш особисто… Тобто все може змінитися: шкода лише, що так повільно…
— Гонорар за рівненський концерт ви тоді віддали студенткам музучилища?
— Так, це були сестри, які навчаються на фортепіано й вокал — як свого часу ми з Наталкою: хотілося хоч якось допомогти талановитим дівчатам із небагатої родини.
— Своєю тендітністю й витонченістю ви не залишаєте каменя на камені від стереотипів про сценічний образ оперної діви… Маєте якусь особливу дієту?
— А хто сказав, що голос має бути заритий у кілограмах? Ні, це виключно робота м’язів та свідомості — все! От уславлена Марія Каллас була доволі повнотіла. Але зусиллями волі схудла на 30 кілограмів, причому на вершині своєї кар’єри. І завдяки цьому стала такою ж феноменальною акторкою, як і співачкою. Нині режисери хочуть бачити вірогідних виконавців своїх ролей і дуже прискіпливо дивляться, як співак виглядає на сцені. Тому хтось робить резекцію шлунка, хтось сідає на драконівські дієти. У мене, на щастя, жодних дієт — навпаки, після концерту на мій холодильник хоч замок вішай — їм усе підряд. Бо інколи за один спектакль втрачаю три кілограми — просто згоряю на сцені…
Інна ОМЕЛЯНЧУК, «Урядовий кур’єр»
ДОCЬЄ «УК»
