Андрій ЧИРВА для «Урядового кур’єра»
Їздимо ми, сучасні українці, вітчизняними не скрізь гладкими автошляхами, даруйте, по-свинськи. Підрізаємо, не поступаємось, не дотримуємося потрібної смуги, перетинаємо подвійну суцільну… Однак особливий шарм нашого кермування в тому, що не включаємо поворотів — навіть у таких ситуаціях, які можуть закінчуватися плачевно.
Мабуть, саме щоб менше ми плакали внаслідок хаотичної нашої їзди, розпочався і вже набирає обертів місячник безпеки руху. Тільки хай не ображається Микола Янович, який власним перстом освячував захід, за моє невтішне резюме. Ніякого особливого результату від місячника (дво- чи навіть тримісячника) не буде. Чому? Читайте абзац перший.
Та ми ж у ході місячника приструнимо, скаже хтось із ініціаторів традиційно не ефективного починання. Якщо не приструнимо, то накриємо профілактичними заходами, знову ж таки нічого не вийде. Чому? Читайте абзац перший.
Знаючі люди (ті самі німці чи американці, після втручання поліції сам переконався, що й словенці) вийшли із зачарованого кола порушень дуже просто. По-перше, поліція виявилася принципово безкомпромісною до порушень та порушників. По-друге…
Весна 1996 року. США. Нью-Йорк. Ми вдвох із гідом намагаємося припаркувати її «Крайсслер», аби спокійно сходити в Метрополітен-оперу. Так, вільний чотирикутник знайшовся. Але передні колеса автомобіля буквально на два сантиметри перетинають жирну обмежувальну лінію стоянки. Нікуди подітись. Жінка дивиться на годинник, махає рукою, і ми біжимо…
Повертаємось у якійсь зажурі, бо Верді у виконанні інтернаціональної трупи виявився чудовим. Аж раптом у моєї супутниці очі стали, мов два п’ятаки. Ми пришвидшуємося і бачимо на вітровому склі папірець — штрафну квитанцію.
Людмила (росіянка) щось невдоволено каже. Що? Та ці (англійське слово, яке я так і не запам’ятав) встигли, мовляв, попрацювати. Ніде від них, клятих, не сховаєшся. Прошу пояснити. Виявляється, в Америці багато, аж занадто, добровільних помічників дорожньої поліції, простіше — «стукачів». Є серед них безсрібники, але трапляються й принаджені державою, себто узаконені. Це вони, щедро заохочувані, зі шкури пнуться, щоб першими помітити щонайменше порушення правил дорожнього руху і вислужитися. Точніше, набрати балів для хорошої премії...
«Та ти ж сам водій, а таке радиш, іудо!» — передчуваю таку репліку від тих, хто патологічно лінується включати повороти. Дарма. Бо ці порушники вже дістали. Випадків, коли хочеться, щоб під рукою виявився телефон «прямої лінії» ДАІ (або базука!), значно побільшало. Але ж це ризик для життя. Вашого, мого, наших дітей і внуків.
