Одним із перших в Україні такий заклад створено в Тернополі
Леонід КОВАЛЬЧУК, ректор Тернопільського медичного університету
У Тернополі вже три роки поспіль працює університетська лікарня — одна з перших в Україні. Зауважу, що мережа таких лікарень нині діє в усіх цивілізованих країнах: практично кожен зарубіжний університет (й американський, і європейський) має таку установу. Це зазвичай багатопрофільний, найбільший лікувально-профілактичний медичний заклад у регіоні.
Ми започаткували діяльність у цій царині ще 15 років тому зі створення власного медичного закладу, який назвали лікувально-діагностичним центром. Але проіснував він лише п’ять років. Попри те, що в цьому лікувально-профілактичному підрозділі університету було все: стаціонарне відділення, в якому виконували майже 1000 операцій на рік, власна лабораторія, сучасна ультразвукова та ендоскопічна апаратура, комп’ютерний томограф, — за п’ять років його діяльності помітили безперспективність цього проекту. Запитуєте, чому? Там можна було розмістити лише кілька клінічних кафедр. Звісно, могли використовувати його як базу для вивчення нових технологій та проведення наукових досліджень, впровадження нових методів лікування чи діагностики. Але коли звернулися до європейського досвіду створення таких закладів, то помітили: якщо в тамтешніх університетах і є якісь невеликі лікувальні підрозділи, це поодинокі випадки.
Зазвичай у США та країнах Євросоюзу університетські лікарні не є структурними підрозділами університетів. Вони мають різне підпорядкування та джерела фінансування. Скажімо, в Лейпцигу університет у державному підпорядкуванні, а університетська лікарня — муніципальний заклад. Партнерські відносини між ними визначені угодою. Зауважу, що угода може бути коопераційною й інтеграційною.
У Лейпцигу відносини між університетом та лікарнею вибудувані за класичною коопераційною угодою. Інтеграційні угоди можуть бути з частковою інтеграцією і з повнішою. Прикладом часткової інтеграції може стати Віденська університетська лікарня. Університет фінансують із державного бюджету, він підпорядкований Міністерству науки та освіти Австрії, а лікарня — муніципалітету й отримує кошти з місцевого бюджету.
Бюджет Віденського університету — 320 мільйонів євро, лікарні — 1 мільярд 200 мільйонів євро. Отож ці заклади не підпорядковані один одному — вони взаємодіють на основі кооперації й інтеграції. Часткова інтеграція, як визначено відповідною угодою, полягає ще й у тому, що всі лікарі перебувають у штаті університету та отримують там зарплатню, а в штаті лікарні — середній медперсонал і технічні працівники, які одержують там заробітну платню. Можна навести приклади тіснішої інтеграції. Візьмімо медичний факультет класичного університету у Грайфсвальді в Німеччині, де декан одночасно є головним лікарем університетської лікарні — так визначено в інтеграційній угоді та статуті цих закладів.
Ми переконалися, що йти шляхом створення власних медичних підрозділів не надто ефективно, адже неможливо у своєму підрозділі створити багатопрофільну лікарню, яка буде найбільшою в регіоні. Тому єдиний вихід — університетська лікарня на базі тих найпотужніших у краї лікувальних закладів. У вітчизняній охороні здоров’я це обласні лікарні.
Дійшли висновку, що найоптимальнішим варіантом для нас стане університетська лікарня, створена на коопераційних засадах, і три роки тому зреалізували цей проект згідно з рішенням обласної ради та Кабінету Міністрів. Нині заклад активно функціонує, і ми переконалися в ефективності такої співпраці.
Тернопільську університетську лікарню створили на базі обласної, з підпорядкуванням облраді. Статут цього лікувального закладу передбачає, що керівниками клінік є завідувачі кафедр, їм підпорядковані завідуючі відділеннями. До правління лікарні входять головний лікар, його заступники, а також проректор університету з лікувальної роботи, який за статутом має право накласти вето на будь-яке рішення. Є також наглядова рада, яка вирішує кардинальні питання: розвитку, фінансування, а також кадрові. Важливо, що голову наглядової ради обирають на конкурсній основі таємним голосуванням з числа членів вченої ради університету. А ось кандидатуру головного лікаря затверджує облрада за оголошеним головним управлінням охорони здоров’я облдержадміністрації конкурсом. Конкурсною комісією виступає наглядова рада лікарні, яка обирає дві кандидатури та подає їх на розгляд вченої ради університету. Вчена рада, обравши таємним голосуванням одну з цих кандидатур, через обласне управління охорони здоров’я подає її до обласної ради на затвердження.
Усі ці заходи дали змогу налагодити ефективну співпрацю університету та університетської лікарні. Переконалися в тому, що такий шлях виправданий, нині така модель ділового партнерства, вважаю, цілком прийнятна й для українських медичних вишів.
Звісно, є й деякі проблеми, передовсім вони пов’язані з можливістю вкладати кошти в розвиток лікарні. Скажімо, на території цього закладу нині зводять лабораторний корпус. Ми хотіли б отримати дозвіл на участь у дольовому будівництві та «узаконити» приміщення, які спорудили. Відтак вони будуть у підпорядкуванні університету, а точніше, МОЗ, тобто в державній власності. Можна й інші приміщення у такий спосіб будувати та поліпшувати умови на наших кафедрах, кооперуючи діяльність університету й університетської лікарні.
