Хірург Наталія КОБРИНСЬКА
Міс Перспектива
Коли добре знаний на Прикарпатті хірург Ярема Васильович Кобринський робив нескладні операції, з-поміжйого помічників інколи була й дівчинка у завеликому, як на її зріст, білому халаті — його улюблена донька Наталочка. І ніякі вмовляння не змушували її піти в цей час у кіно чи погратися в парку зі своїми однолітками. А тим, хто настійливо допитувався, чи буде вона в майбутньому лікарем, ще з дошкільного віку серйозно відповідала: «Не лікарем, а хірургом!»
І вона таки стала хірургом. Закінчила Івано-Франківський медичний університет, пройшла «школу молодого бійця» у відділенні загальної хірургії міської клінічної лікарні обласного центру. Згодом обрала своєю спеціалізацією ендокринологію. Тож сьогодні Наталія — молодий, проте вже відомий фахівець хірургічної справи Інституту ендокринології і обміну речовин імені В. П. Комісаренка Академії медичних наук України.
Наполегливості аж до самозречення в роботі їй не позичати. На обраній дорозі, окрім батька-хірурга, матері і сестри — терапевтів, Наталії трапилося чимало прекрасних вчителів. Як-от Лідія Іванівна Дмитрів та Романа Василівна Матюшина, які розгледіли спершу в студентці, затим у молодому фахівцеві силу духу, без якої не відбудеться справжнього злету в будь-якій професії, а надто у медицині.
— Хірургія — це рукоділля, — каже наша співрозмовниця, — тож що майстерніші руки тримають скальпель, то більше надії на якісну і своєчасну допомогу матимуть наші пацієнти. Впевнена: кращі українські жінки-хірурги ні в чому не поступаються представникам сильної статі.
У позаробочий час Наталія захоплюється театром, надає перевагу опереті, відвідує прем’єри столичних франківців. Вочевидь, каже, кожен із нас має якнайкраще зіграти свою роль у швидкоплинному житті, та для цього треба стати професіоналом. Торік вона отримала почесну відзнаку «Перспектива» всеукраїнської премії «Жінка ІІІ тисячоліття», отже, подальші здобутки у неї ще попереду.
Еколог Наталія СТРЯМЕЦЬ
До Природи як до храму
Письменники-фантасти почасти зображують планети, в яких колишнє квітуче життя загинуло від бездумної жорстокої діяльності людини, тож прибульці з космічного корабля змушені із сумом оглядати мертвий грунт, висохлі моря і річки, вдихати ядуче повітря.
Щоб цього не сталося з нашою Землею, львів’янка Наталія Стрямець зі згоди своїх батьків, надто матері лісознавця-еколога, стала охоронцем довкілля, здобувши вищу освіту в Національному лісотехнічному університеті, а затим навчаючись в Інституті економічної екології.
Торік вона долучилася до наукової роботи, закінчивши аспірантуру і ставши молодшим науковим співробітником природного заповідника «Розточчя», що в Яворівському районі Львівщини.
Завзятій дівчині пощастило: подавши на конкурс молодих учених «Людина і біосфера» свою працю на тему «Стале лісокористування на території біосферних заповідників, проблеми та нові можливості», вона стала стипендіатом ЮНЕСКО-2012. Тепер молодий науковець працює над реалізацією своїх досліджень безпосередньо в біосферному резерваті «Розточчя».
— Ліси нашої Яворівщини, зокрема там, де видобували сірку, теж зазнали чимало лиха й подекуди нагадують печальні космічні пейзажі. Зелений друг просто благає нашої допомоги, його треба охороняти. Та разом з цим, місцеві жителі мають знати, як правильно господарювати в резерваті. Я вчилася цього в Швеції, зокрема і під час конференції, яка пройшла під егідою ЮНЕСКО. До нашої справи долучаються колеги з Яворівського національного парку, польські колеги. Такі біосферні резервати, як наш, зрештою, стануть еталоном сталого розвитку в регіоні.
Серйозне заняття наукою вимагає від людини самодисципліни, щоденного підкріплення теоретичних засад на практиці, участі в наукових конференціях та семінарах. Пані Наталія намагається все встигнути і скрізь побувати, вдосконалює свої знання з польської і шведської мов, бо вирішила не просто здобути науковий ступінь, а стати висококласним фахівцем з екології та охорони довкілля. Їй допомагають заняття спортом, захоплення туризмом і подорожами.
Фермер Людмила КЛЕБАНОВА
Повірте в свої сили
Чи знаєте ви, скільки представниць слабкої статі взяли на свої плечі складний і відповідальний обов’язок нагодувати країну? За словами голови Всеукраїнської громадської організації «Рада жінок-фермерів» Людмили Клебанової, їх нині 12,5 тисячі, тобто третина від загальної кількості вітчизняних фермерських господарств.
А отже, жінка, котру за колгоспної ери називали «рушійною силою» сільського господарства, і сьогодні тягне плуга, щоб навесні поле забуяло оксамитовою зеленню, влітку заколосилося, а восени потішило вправних господарів добірним збіжжям.
Сама пані Людмила ще 1995-го розпочала займатися сільськогосподарським підприємництвом, а останні десять років фермерує в Комінтернівському районі на Одещині, де в багатонаціональному селі Нові Біляри започаткувала господарство з красивою назвою «Стежина». На 320 гектарах землі вирощує зернові та технічні культури і досягає непоганих результатів: в урожайні роки, приміром, збирає по 50 центнерів пшениці з гектара.
З того зерна змелють біле, як перший сніг, борошно, напечуть смачних короваїв, і, можливо, не одна міська сім’я добрим словом згадає важку селянську працю, до якої причетна наша героїня та її колеги-фермери.
А за громадську роботу Людмила Геннадіївна, за її словами, взялася неспроста. Каже, що вітчизняне сільське господарство чекають кардинальні зміни, надто після набрання чинності з 1 січня цього року новим земельним законодавством. Великим агрооб’єднанням легше вижити в ринковому морі, а ось фермерським, сімейним господарствам непереливки: потрібна виважена державна програма, яка визначить правила гри не лише для латифундистів, які чекають від землі тільки зиску, а й для традиційних невеликих сільгосппідприємств, які допомагають сільським громадам, створюють нові робочі місця, підтримують соціальну сферу села.
Лірична душа нашої героїні тягнеться до поезії — української, російської і навіть китайської. Розповідає, що китайські поетеси надто тонко відчувають жіночність, додають своїми віршами сили, впевненості, гідності. Каже, що і нам, українкам, треба повірити в свої сили: змінимося ми — і якісно зміниться світ довкола нас.
Пілот реактивного військового літака Оксана ЧЕРНАВІНА
Небо — її висота
Відмінники вітчизняних вишів зазвичай отримують право вибору. Випускниця Харківського авіаційного інституту Оксана Чернавіна, яка навчалася на вечірньому відділенні, бо вдень працювала слюсарем на авіаційному заводі, місцем майбутньої роботи обрала небо.
Дочка кадрового офіцера з юних літ мріяла про професію військового льотчика. Доводити свою спроможність серед чоловіцтва, котре завжди панувало в цій сфері, вирішила не сльозами та вмовляннями, а відмінною фізичною підготовкою, грунтовними знаннями і нестримним бажанням бути кращою з-поміж кращих.
На початку 90-х років минулого століття українські дівчата отримали змогу долучитися до військової авіації. Щоправда, юнаків набирали сотню, а на п’ять місць, виділених для представниць слабкої статі, претендувало одразу 25 «небесних янголиць». Після закінчення навчання їм запропонували літати на гвинтокрилах, і лише після генеральського дозволу випускниці спершу пересіли на транспортні літаки, а наша героїня — на реактивний військовий.
Офіцерська служба для Оксани розпочалася на посаді льотчика-інструктора у 303-й навчально-авіаційній бригаді в Чугуєві, незабаром вона стала командиром ланки. Сьогодні начальник повітряно-вогневої підготовки Харківського університету Повітряних сил імені Івана Кожедуба підполковник Оксана Чернавіна — єдина жінка, що не лише навчає інших, а й сама вправно управляє військовим реактивним літаком.
На своєму Л-39 вона налітала майже 300 годин у повітрі, вміє виконувати складні завдання, готова до бойового застосування по наземних та повітряних цілях. Водночас здійснила понад 40 стрибків з парашутом з висоти до 600 метрів.
Кажуть, що той, хто по-справжньому любить небо, надто цінує і своє земне буття. Пані Оксана — вірна дружина, щиросердна господиня дому, лагідна матуся двох синів. Старший, Роман, також мріє підкорювати п’ятий океан, а молодший, Юрко, допоки гартує юне тіло спортивною гімнастикою.
