Режисер, актор і педагог Всеволод ШИЛОВСЬКИЙ
У Всеволода Шиловського довге і щасливе творче життя. Значна частина його пов’язана з Одесою, де він часто і плідно працював і гостював як у рідному домі. Мені здавалося, що втілення його таланту на шляху до звання народного артиста розпочалося саме там.
— Отже, Всеволоде Миколайовичу, як вас представити читачеві?
— Якось Валентин Гафт, який, окрім епіграм, пише дуже хороші вірші, сказав: «Народный РСФСР — настолько глуп, настолько сер, что даже жалко тот народ, который звания дает». Ці звання настільки девальвовані… Я отримав «народного артиста», коли суспільна думка його високо оцінювала. Нині бачу людей, які й «заслуженого» району не гідні. А вони народні. Але мені іноді для довідки доводиться вказувати, на жаль, свої регалії. Тому я народний артист Росії, лауреат Державної премії, професор ВДІКу. Я «тристволка»: режисер, актор і педагог.
— У вашій творчій біографії часто вживається слово «вперше». Скажімо, у фільмах уперше заспівав Микола Караченцов, знялася Ольга Кабо. Що найбільш пам’ятне?
— У Гонконзі я поставив «Дядю Ваню». Вистава перемогла у своїй номінації в якомусь престижному змаганні. Мої чудові китайські актори так зіграли російський дух, що навіть горілку пили по-російськи.
У цьому театрі блискуча театральна школа. На початку репетицій мене перекладали англійською, потім китайською. А через десять репетицій цього вже не вимагалося. Ми розуміли одне одного як професіонали.
Я зробив перший у Росії серіал у 1971 році «День за днем» за сценарієм Михайла Анчарова, де знялися в 17 серіях 144 артисти. Серіал розповідав про комуналки, дружбу та любов.
До речі, в кіно я до 42 років не знімався. І не прагнув. Був вірний театру. Природа і вчителі дали мені колосальний діапазон: від ролі Наполеона у фільмі «Обраний долею» до алкоголіка в «Інтердівчинці». Я ловлю кайф у цьому діапазоні. Кожна роль для мене — як дитя.
— Ви двічі в дитинстві опинялися на межі життя і смерті. Дорослим вас розстрілювали в авто, сплутавши з кримінальним авторитетом. Чи дочекаємось ваших мемуарів з подальшою екранізацією?
— З піонерського табору я прислав матусі один лист із кількох слів. Більше літературних вершин я не брав. Я читач. Якось був вільний тижнів зо три, до мене привели дуже розумну жінку, яка вміла слухати. Вона написала за три місяці книжку «Два життя», яка вийшла до мого 60-річчя. У ній — я, моя кострубата мова, і там усе правда: про чудових старих — акторів, про розпад МХАТу. Театр, визнаний у світі найкращим, у 1987 році знищили. Як можна розділити МХАТ? А це з подачі держави…
Акторська затребуваність: 2011 року Шиловський знявся у драмі «Жила-була одна баба». Фото з сайту wap.filmz.ru
— Яким повинен бути чоловік у сучасному світі?
— Бути чоловіком — це, по-перше, влаштовувати жінку. Не робити підлих вчинків. Хоч у часи совдепії деякі залюбки це робили. Та я нудьгую за тими часами. Тоді до молоді ставилися по-іншому.
Я народився і виріс у Москві в робітничому середовищі. Нас берегли від вулиці: безкоштовні спортшколи, драмгуртки в будинках піонерів, піонерські табори. Мене відірвала від вулиці держава. Інакше став би шпаною.
Наш час мені абсолютно не до вподоби. Вийшло, як за Павловим: сидить кролик у клітці, а коли його випускають на волю, у нього інфаркт. Нас кинули в інфарктну позицію. Різко відхилили завісу і отримали наркоту, злочинність, порнуху, яку показують по телевізору. Без редакторів і цензури кінематограф не може існувати. А ми нині існуємо без ідеології. Тому й гине генофонд.
— У вас є захоплення, які дають сили і знімають стреси?
— Збираю значки. Маю кількість і якість. З одним значком пов’язана така історія. В Японії є клуб сумо. А я займався боротьбою. Під час гастролей мені вручили значок почесного члена клубу. Всі заздрили.
Є ще один унікальний значок. Я вперше на радянській сцені поставив п’єсу Теннесі Вільямса «Солодкоголосий птах юності» з Павлом Масальським, Ангеліною Степановою та Ігорем Васильєвим. Спектакль ішов понад 10 років, доки Степановій дозволяв вік. Мої друзі зробили позолочені значки, присвячені цій виставі, — всього 100 штук.
— Окрім професії, повинні бути й інші опори в житті, наприклад, сім’я.
— Тільки професія. Я щаслива людина: змалечку мріяв про театр і ∂рунтовно оволодів фахом. У мене були геніальні вчителі та режисери. Сім’ю люблю, але вона вторинна. Дружина ображається, але я народився для іншого. Сини влаштовані: один драматург-режисер, другий — бізнесмен, пов’язаний із кінопрокатом. Вони обдарували мене чудовими онучками-принцесами. Теж щастя.
— Якої розкоші бажаєте собі у поблажливі до вас «за 70»?
— У мене все є, що має бути: хороша квартира, дача, машини. Я ніколи не прагнув багатства. Для мене розкіш — це спілкування. Ось у моїх друзів величезні вілли. Але, зустрічаючись, ми сідаємо на кухні й дуже затишно п’ємо горілочку. Зазначте, не у величезних залах. Я спілкувався з дуже багатими людьми за кордоном, коли ставив там спектаклі. Вони не замислюються над розкошами. Вони працюють. Це їхнє відчуття життя — і жодної зверхності. У наших це рідкість. Але й наші змінюються. Вони приходять до інтелектуального сприйняття життя.
Георгій-Григорій ПИЛИПЕНКО для «Урядового кур’єра»
ДОСЬЄ «УК»
