НЕЗАБУТНЄ
Батько і син кулеметники Омелян та Григорій Соколи одночасно удостоєні звання Героя Радянського Союзу і так само одночасно в 1948-му позбавлені нагород
Олександр ВЕРТІЛЬ, «Урядовий кур’єр», Василь ПАЗИНИЧ для «Урядового кур’єра»
Їх обох уже немає на цьому світі. Але залишається пам’ять про ветеранів, які всупереч жорстокій і немилосердній долі до останнього дня вірили в торжество справедливості. Однак вона так і не взяла гору — натомість перемогли заздрість, наклеп, підступність. Виходить, що фашистів вони здолали, а в двобої з брехнею не змогли довести свою правоту.
Вставай, до бою!
Уперше Омеляна Сокола, якому на початку війни було 37, призвали на фронт 26 липня 1941-го. Через три дні разом з іншими новобранцями він прибув до Чернігова, а вже наступного ранку необстріляне поповнення почало марш-кидок уздовж Десни до дніпровських рубежів. Увечері 3 серпня підрозділ зайняв оборону, але вранці виявилося, що він у глибокому оточенні.
Так Сокіл-старший вперше опинився в полоні, з якого втік наприкінці вересня і дістався рідного хутора Помірки (нині Лебединського району Сумської області). Там він разом із сином Григорієм працював в сільськогосподарській общині. Про це в нього пізніше спитають тодішні компетентні органи: чи добровільно здався в полон і чи таки справді втік? Чи, може, його відпустили німці? І чи справді під час окупації він був бригадиром і якось на зборах общини виступав в антирадянському дусі? Але ні тоді, ні пізніше жодної крамоли в їхніх біографіях так і не знайшли. Єдиний виняток — окремі доноси окремих земляків, яким не давала спокою слава батька і сина.
Коли ж на початку вересня 1943-го війська Воронезького фронту визволили Штепівський район Сумської області, обох Соколів мобілізували до Червоної Армії. Воювали вони в складі 1144-го стрілецького полку 340-ї Сумської стрілецької дивізії 38-ї армії Воронезького фронту. Як саме — деталізувати зайве. Бо той подвиг, який вони здійснили 21 жовтня 1943 року на Лютізькому плацдармі, дає повне уявлення про відчайдушних бійців.
Герої Радянського Союзу Омелян та Григорій Соколи. Фото 1946 року. Знімки із сімейного архіву Миколи Сокола
Присвоїти звання Героїв. Посмертно
На початку третьої декади жовтня кипіли важкі і жорстокі бої за визволення України. Один з них — на околиці села Синяк, що за 24 кілометри на північний захід від Києва. Разом з комбатом тут полягло понад сотню бійців. Після чергової фашистської атаки та нальоту ворожої авіації батько із сином зосталися удвох.
Ось як описані ті події в нагородному листі на Омеляна Сокола (ідентичний текст і в поданні на Григорія). «21 жовтня 1943 року в районі села Синяк ворог провів запеклу контратаку танків і піхоти. Незважаючи на величезну небезпеку для життя, кулеметник Сокіл О. Л. ні на крок не відступив із зайнятих позицій. Пропустивши ворожі танки, ураганним вогнем свого кулемета змусив залягти фашистську піхоту, при цьому більшу частину ворожих солдатів він знищив і цим самим відрізав піхоту від танків. Німецький офіцер, помітивши вогневу точку, повернув три танки на кулеметників Соколів. Але батько і син, узявши в тяжко пораненого бійця протитанкову рушницю, підбили дві машини, що повзли на них. Однак третій танк підім’яв гусеницями батька і сина. Кулеметник Сокіл О. Л., який загинув смертю хоробрих, гідний звання Героя Радянського Союзу».
Батько і син Соколи. Фото 1980-х років
Про подвиг знала вся країна
Звернімо увагу на такий факт: документ підписали більш як десяток військових чинів і посадовців високих рангів. Серед них — командуючий 38-ю армією генерал-полковник Москаленко, член Військової Ради генерал-майор Єпішев, командуючий військами 1-го Українського фронту генерал армії Ватутін та інші відомі воєначальники. Чи могли вони всі отак дружно завізувати такий важливий документ, точніше, відразу два — без ретельної перевірки і експертизи? Навряд. Бо занадто високою була ціна нагород батька і сина.
Восени 1943-го Варвара Остапівна Сокіл отримала одразу дві похоронки — на чоловіка і на сина. Кинулася добиратися до Лютіжа — де пішки, де на попутках. Обходивши всі околиці Синяка, так і не знайшла дорогих її серцю могил. Поплакала та й повернулася додому.
А вже 10 січня 1944 року газета «Красная звезда» надрукувала Указ Президії Верховної Ради СРСР про присвоєння кулеметникам Соколам звання Героя Радянського Союзу (посмертно). На батьківщині Героїв відбулися мітинги колгоспників, під час яких селяни вшанували пам’ять своїх земляків.
Високо оцінив подвиг уродженців Сумщини партійний лідер України М. Хрущов. Про це він сказав у доповіді на 6-ій сесії Верховної Ради УРСР 1 березня 1944 року. А в газеті «Сталінська правда» від 14 січня 1944 року писалося: «Ми не знаємо, що тоді казав батько сину, а син батьку, але кожному з нас зрозуміло, про що вони думали в той останній момент, коли вступили в єдиноборство з танками і смерть дивилася їм у вічі. Вони думали про одне — про помсту ворогу, про його знищення, про перемогу Вітчизни».
Друге народження — у сорочці
Хоч як дивно і майже парадоксально, але обоє Соколи залишилися … живими. Поранені і контужені, вони втратили свідомість і — знову потрапили в полон. Як пригадував син, він першим прийшов до тями і побачив над собою здоровенного німця, який волав: «Ауфштейн!»
Далі був концентраційний табір, допити, тортури, поневіряння. І так аж до 5 травня 1945 року, коли полонені роззброїли охорону концтабору поблизу чеського міста Авсик і вирвалися на волю. Як і належало за тодішніми правилами, обоє пройшли так звану фільтрацію і продовжили службу в запасному полку.
У жовтні 1945-го Сокола-старшого відправили додому, де він знову пройшов ще одну спеціальну перевірку — жодного компромату на нього не виявили. Омелян Лукич став працювати в місцевому колгоспі. А Григорій залишився служити в Чехословаччині.
Як пригадував Сокіл-молодший, якось перед солдатами виступав агітатор-політінформатор і, тицяючи йому під ніс листівку, повчав: «Ось тобі треба бути таким геройським, як твої тезки — їм на Дніпрі посмертно дали Зірки Героїв!». На це Григорій зауважив просто: «Так то ж про нас із батьком. Тільки мене поранило, а батька ще й контузило, тож і опинилися в полоні». Агітатор скипів: «Такі жарти недоречні і можуть дорого коштувати!». А про всяк випадок порадив поки що мовчати, тим паче з полоном.
Після повернення на Сокола-молодшого, який на той час був уже старшиною, теж чекала чергова фільтрація — перевірка. Її результатом став виклик обох до Києва, де Зірки Героїв і ордени Леніна особисто вручав командуючий військами Київського військового округу генерал Гречко. Це було 12 жовтня 1946 року.
Здавалося б, істину встановлено і поставлено остаточну крапку. Якби ж то…
Не так тії вороги…
Короткою була слава Героїв. Не одному і не двом сільським активістам вона не давала спокою. Саме вони розкрутили маховик наклепів і доносів, які не назвеш розслідуванням.
Існують щонайменше три версії, що й призвели до фатального результату. Перша. Один із жителів села Василівка, що поряд з Помірками, активно боровся з «ворогами народу» і за першої ж нагоди повідомляв про них, куди треба. А тут — звістка про геройські Зірки. Написав, що Сокіл-старший був запеклим ворогом радянської влади, куркулем, його син під час окупації лояльно ставився до фашистів, ненавидить радянську владу. До того ж обоє були в полоні. А що ще треба?
Версія друга. Донос склав тодішній директор школи з почуття заздрості і ненависті до тих, кого вважав щасливчиками в житті. Цілком можливо, що спрацювала й третя версія. Один з колишніх фронтовиків, який повернувся до села безногим, узагалі вважав, що давати нагороди тим, хто був у полоні, несправедливо. Ось він, мовляв, інвалід, а має лише один орден.
Тож і взялися перевіряти, бо, мовляв, диму без вогню не буває. Але при цьому допустили низку грубих помилок і порушень, зокрема не звернулися до тих, хто безпосередньо представляв Соколів до нагород і хто був свідком того страшного бою.
19 січня 1948 року обох Соколів викликали до Недригайлівського військкомату з усіма належними нагородами. Погрожуючи пістолетом, військовий комісар зірвав з обох Зірки та ордени Леніна. Щоправда, у 1956-му ці нагороди замінили їм на… медалі «За відвагу» — тільки вже не за бої на плацдармі, а за форсування Дніпра. А що стосується самого комісара, то невдовзі він наклав на себе руки.
У пошуках справедливості
Звісно, що Соколи не змирилися з таким розвитком подій і активно боролися за повернення своїх чесних імен. Однак їм не вистачило чи то сил, чи то наполегливості, чи то просто елементарної віри в справедливість.
На початку і в середині 60-х років минулого століття за підтримки лебединського краєзнавця і письменника Бориса Ткаченка вони зверталися до найвищих інстанцій, у тому числі до Леоніда Брежнєва та Міністерства оборони. Але відповіді по суті так і не одержали. Більше того, всіх трьох представник компетентного органу попередив, аби не сунули носа туди, куди він не пролазить. Бо… їм того носа вкоротять.
Другу спробу було зроблено наприкінці 1980-х — початку 1990-х років за сприяння відомого сумського журналіста Віктора Савченка. Він тривалий час працював у військових архівах Москви і на основі історичних документів довів: Соколи здійснили подвиг, а все решта — наклепи і вигадки.
Тільки чи могли почути можновладці Кремля про долю якихось двох українців, які вже й перестали добиватися справедливості? Тим паче, що Сокола-старшого не було серед живих — він одійшов у вічність 1983 року.
Але на зорі незалежної України справа про відновлення справедливості таки зрушила з місця. Якось до будинку Григорія Омеляновича приїхала кавалькада машин, чим здивувала мешканців провулку Грибоєдова в Сумах. Представники обласного військкомату в супроводі чиновників Міністерства оборони України запропонували йому одержати дублікат Зірки Героя. Але Сокіл-молодший відмовився: сказав, що якщо й візьме, то тільки за номером 6685 — ту Зірку, яку несправедливо забрали: «Навіщо мені дублікат, бо все моє життя, наче дублікат?..». А потім додав: «То тільки сороки і ворони хапають блискуче, а соколи — ніколи».
А 1999 року і він услід за батьком відійшов у вічність.
